Тамара Крюкова - Повторення пройденого

— Ви до кого? — питання повернуло Антона до дійсності.

На порозі стояла незнайома дівчина десь класу з десятого. Антон уже злякався, що помилився поверхом, коли з вітальні з'явився Юра. Фізіономія у нього видовжилася, коли він побачив, хто до нього завітав.

— Привіт. Ви звідки?

— Гарний собака. Твій? — замість відповіді спитав Антон, гладячи фокстер'єра по шовковистій шерсті.

— Ага, — кивнув Юра.

— Як же, його, — невдоволено пирхнула дівчина. — Погрався трішки, а годувати, гуляти, лапи йому мити — це нехай інші.

— Я б з ним точно гуляв, — із запалом сказав Антон.

Йому страшенно захотілося забрати собаку із собою, у свій час. Він з докором подивився в очі майбутньому батькові, сподіваючись, що в того через тридцять років прокинеться совість, і він дозволить власному синові завести цуценя. Скільки разів Антон просив про собаку, а у відповідь: «У домі буде багато бруду. Ти його не вигулюватимеш». На себе б подивився!

— У кожної людини має бути собака. У тебе ж є. І в твого сина повинен бути, — сказав Антон, сів навпочіпки і посмикав фокстер'єра за обвислі вуха.

Юра не дуже вслухувався в міркування про сина. Його думки ширяли в інших сферах. Він прикидав, чи великі його шанси під цим приводом ушитися з дому.

— Може, справді з Лакі погуляти? — запобігливо спитав він.

— Куди? — гримнула дівчина. — А уроки хто робитиме — Пушкін?

І тут Антона осяяла думка. Адже це батькова старша сестра, тітка Люба.

— Я потім зроблю. Чесно, — пообіцяв Юра, але сестра була невблаганна.

— Ніяких потім. Поки не розв'яжеш задачу, гуляти не підеш. Ясно?

— Любко, яка ж ти вреднюща! Тобі тільки наглядачем у в'язниці працювати, — зо зла вирвалося у Юри.

— Прокурором, — машинально поправив його Антон.

— Чому прокурором? — спитав Юра.

— Передчуття, — посміхнувся Антон.

— Значить так, — розсердилася Люба. — Ти, лобуре, сідаєш за уроки, а ти, провіснику, звідси вимітаєшся. Лакі, на місце! Кому сказала, на місце! — скомандувала вона фокстер'єру.

Пес, винувато оглядаючись на Антона, подрібушив у кімнату.

Похопившись, що обід у них з-під носа от-от зникне, Антон поспішно спитав:

— А бабуся де?

Люба здивовано втупилася в нього.

— Яка бабуся?

— Ну, в сенсі, ваша мама.

— На роботі. А до чого тут мама? — не зрозуміла майбутня тітка прокурор. — Ти мені зуби не заговорюй. А то Юрка завтра знову двійку схопить. Ось зробить уроки, тоді гуляйте.

— Тут уроків — за добу не встигнеш, — буркнув Юра.

— Нічого, інші встигають. Дивуюся, у кого ти такий? Ні швець, ні жнець, ні в дуду грець. Не знаю, що з тебе вийде?

— Шанована людина. Керівник фірми, — не забув уставити Антон.

— Ти ще тут? — Люба подивилася на свого майбутнього племінника, як на докучливу комаху, і зачинила двері перед носом у непроханих гостей.

— Ось і пообідали, — похмуро сказала Настя, яка мовчки спостерігала цю сцену.

— Звідки ж я знав, що бабуся ще не на пенсії! Ніяк не звикну, що час треба переносити на стільки років назад.

— Давай хоч би Толикову адресу запитаємо, — запропонувала Настя, але Антон махнув рукою.

— Та ну, знову з цією Любанею мати розмову. Краще ходімо до мами, у сенсі, до Мили. Вона живе в сусідньому будинку. Якщо її батьки на роботі, то попросимо у неї чого-небудь перекусити.

Вхідні двері до під'їзду сусіднього будинку стояли навстіж. Діти піднялися сходами на другий поверх. Загальний коридор був захаращений усяким барахлом: ящики, лижі. Біля сусідської квартири стояв дитячий візок, хоча хол теж не зачинявся. Схоже, хитромудрі замки й залізні двері ще не увійшли в моду.

Цього разу Антон подзвонив рішучіше. Він був певен, що вони застануть Милу саму. Братів і сестер у неї немає, а батьки напевно на роботі. За тонкими дверима було чути, як дзвінок рознісся по квартирі, але господарі не поспішали відчиняти. Почекавши трохи, Антон ще раз натиснув на ґудзичок дзвінка.

— Що вона там, заснула, чи що? — роздратовано промовив він.

— Може, вона гуляти пішла, — припустила Настя.

— Ага, жди! Вона ж відмінниця, типу тебе.

— А що, відмінники не люди? — образилася Настя.