Тамара Крюкова - Повторення пройденого

— Це ти мою бабусю не знаєш. Вона готує — пальчики оближеш. І всіх пригощає. Це у неї прямо хобі.

Звучало принадно. До того ж можна було одним пострілом убити двох зайців.

Вийшовши на вулицю, діти не могли вийти з дива від нереальності побаченого: знайомі місця годі було впізнати. Замість супермаркету «П'ятірочка» по сусідству зі школою стояв безіменний універсам. Білі дев'ятиповерхові будинки залишилися на колишньому місці, а цегляний житловий комплекс, де жили Антон і Настя, поступився місцем скромним коробочкам п'ятиповерхівок, що їх у народі прозвали хрущовками.

— Приколися, ми тепер бомжі. Наш будинок ще навіть не побудували, — пожартував Антон.

— Не бачу в цьому нічого смішного. Ми взагалі невідомо хто, — із сумом сказала Настя.

— Чому це не відомо? Ми мандрівники в часі. Прибульці з іншої цивілізації,— урочистим тоном проголосив Антон, здійнявши руки догори, і, захопившись, налетів на стовп. — Ой!

Повернення Антона з мріянь на землю мало такий комічний вигляд, що Настя хихикнула:

— Носа не розквась, прибульцю!

Вони звернули за ріг і побачили кулястий купол. Серед одноманітних прямокутників навколишніх будівель він був як інопланетний корабель. Враження посилювало величезне кругле вікно у вигляді ілюмінатора.

— А це що таке? — здивувалася Настя.

— Літаюча тарілка. Але це не для зануд, — з'єхидствував Антон.

— По-твоєму, я зануда? — образилася Настя.

— А хто говорив про тебе? — невинно відгукнувся Антон. — Гаразд, не злися! Це басейн. Коли я був маленьким, він ще тут стояв.

— Шкода, що його знесли.

— Зате побудували бізнес-центр, — сказав Антон.

— Кому потрібний твій бізнес-центр? Тільки вид з вікна псує.

Антон не став сперечатися. Його увагу привернув напис, виведений на асфальті білою фарбою. Він зупинився і вголос прочитав:

— «Федос гад. Дзвони йому всі хто може».

Далі йшов номер телефонну.

— Ба, тутешній Федос теж гад! Прямо зв'язок поколінь, — посміхнувся Антон і схвально додав: — Кльово!

— Що ж тут кльового? Купа помилок. Жодної коми немає,— поморщилася Настя.

— Ти не на граматику дивися, а на силу людської думки! Прикинь, скільки народу цьому Федосу подзвонить. Закипіти можна. Фірмовий прикол. Треба вдома спробувати. Федос очманіє. Він у мене по стінках бігатиме і на стелі реп танцюватиме, — запалився Антон.

Настя похитала головою.

— Ти невиправний. Я б на твоєму місці задумалася, як жити далі, а в тебе тільки дурощі в голові.

— Чому відразу дурощі? Повинен же я дістати з минулого якусь науку, — відрізав Антон.

— З тобою говорити марно. Далеко ще йти?

— Майже прийшли. Бачиш дев'ятиповерхівку за деревами?

Двір був на диво затишним і прибраним. Старі дерева розрослися так, що їхнє віття сплелося, перетворивши доріжку до будинку на живий тунель. Крони, оповиті жовтизною і пурпуром, відкидали на землю ажурну тінь. Незнайома двірничка змітала падалишнє листя в купи.

Праворуч як і раніше був дитячий майданчик. Тільки пісочниця була інша, у вигляді величезного мухомора з червоним капелюшком. Ліворуч за сіткою розташовувалося футбольне поле.

Антону стало трохи сумно, що в недалекому майбутньому замість алеї буде гола асфальтова доріжка.

Кодового замка на дверях під'їзду не було, як і панелі домофону. До будинку міг потрапити з вулиці кожен охочий. Однією перешкодою було менше. Діти увійшли до під'їзду і відчули, що тут час не владний. Стіни, як і багато років по тому, фарбували темно-зеленою олійною фарбою. І народ так само пожвавив їх наскельними малюнками і написами типу «Таня + Мишко — любов», «Спартак — чемпіон». Змінилися лише імена. Суть залишалася незмінною.

Ліфт мав такий же зашарпаний вигляд. Хіба що замість звичних металевих кнопок були пластмасові. Навколо кнопки першого поверху панель була прокопченою, а сама кнопка набула оплилого і безформного вигляду. Мабуть, хтось із місцевого населення проводив над нею випробування вогнем.

Діти піднялися на потрібний поверх. Загальний коридор теж не зачинявся і гостинно стояв навстіж. Звичні залізні двері квартири поступилися місцем незнайомим, оббитим дерматином. Над вічком красувалася ромбоподібна табличка: «Квартира високої культури побуту».

Антон зупинився, вагаючись. Несподівано його охопила боязкість. Було трохи страшнувато поринути в життя своєї родини задовго до власного народження.

— Чого ти чекаєш? Дзвони, — поквапила його Настя.

Антон натиснув на кнопку. Деренчливий звук дзвінка заглушив заливчастий собачий гавкіт.

— Щастить же декому, — із заздрістю сказав Антон. — У самого собака був, а мені не дозволяє заводити. Каже, що я з ним не гулятиму.

Двері відчинилися, і звідти стрімголов викотився життєрадісний фокстер'єр. Він нашвидку обнюхав гостей і, втративши інтерес до Насті, почав радісно настрибувати на Антона, неначе впізнав у ньому свого, хоча їх розділяли десятиліття. Антон потріпав пса по вухах,