Лідія Віріна - Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь

та його самого нема. І вже ніколи не буде.

Пригадалися вірші Василя Симоненка, які Віра Романівна

найчастіше читала в класі: «Ти знаєш, що ти людина, ти знаєш

про це чи ні?! Це ж там рядок: «Більше тебе не буде!»

До чого це закликає? Жити, діяти, не дозволяти часу

відбирати твої можливості, випереджати час? Чи, навпаки, за

будь-яку ціну берегти своє єдине життя?

Бруно з іспанської книжки не знав вагань. Рішуче обрав бій.

Близький бій. Остання жінка... Бруно зовсім не думав про те, щоб зберегти себе для останнього кохання. Останнє кохання...

Чи можливо покохати вперше і востаннє?

У передмові до повісті Володимир натрапив па рядок: «Бруно—

поетичний варіант характеру Че Гевари». Розшукав у серії ЖЗЛ

біографію легендарного споборника Фіделя Кастро. Вона вразила: Че Гевара, мужній командир, лікував прокажених. У горах

Сьєрра- Маестри вночі читав життєпис Гете, вірші Пабло Неруди.

Заповідав дітям: «Будьте завжди здатні відчути будь-яку

несправедливість, де б вона не виникала». В найважчі дні

лишився несхибним: «Моя поразка не означатиме, що не можна

перемогти. Багато хто зазнав поразки, намагаючись досягти

вершини Евересту, але зрештою Еверест був підкорений».

Скільки ж існує чудових непрочитаних книг... Зуміє він хоч у

чомусь наслідувати їх героїв? Нікому, мабуть, не судилося на

таке запитання відповісти, наперед знати міру своїх

можливостей....

«Правду кажучи, не чекав від нього чогось героїчного.

Звичайний хлопець, врівноважений, з своїми принципами і

уподобаннями, людською гідністю. Проте коли тепер згадуєш, то

розумієш, що можливості Володі Правика були прихованими і

найкраще розкривалися, коли комусь іншому було скрутно.

Ми часто потрапляли разом у наряд на кухню. Володя любив

чергувати в залі, хоч там роботи найбільше: треба швидко

сервірувати столи — рознести посуд, ложки, виделки, каструлі, потім — прибрати. Так тричі на день. Треба крутитися. Не всі

встигали.

Володя мов і не поспішав, та дивлюсь: своє поробив, комусь

допомагає.

А пізно ввечері, коли все скінчили і вкрай втомлені, він не

дає скигліям бідкатись. Смачно підсмажить картоплю. Вип’ємо

компоту, якщо лишився, тихенько поспіваємо. Втоми наче не

було.

Черга в наряд випадала раз на тиждень, і всі хотіли

потрапити на кухню разом з Правиком. Умів знайти в собі сили, поділитись ними, коли іншим сил забракло».

Володимир Косенко, начальник інспекції

державного пожежного нагляду

в Городищі на Черкащині.

«Такої всюдисущої професії, як наша, мабуть, не знайти. Ми

всюди потрібні. І якщо кожен мужчина має вміти робити все, то

пожежний навіть більше. Цьому нас навчали в училищі. Хто не

хотів напруження або не витримував його, той звідти пішов.

Якщо не любиш професії, жодного дня в ній не витримаєш. Під

час кожного чергування щомиті чекаєш тривоги. Людина, для якої

це стрес,— випадкова в пожежній охороні. На місці тут той, для

кого чекання вже є підготовкою до бою. А людина на своєму

місці все залежне від неї зробить. Бо зуміє під час пожежі

відкинути все стороннє. Все забувається, є лише

взаємодопомога, взаємовиручка. Ти мов рвешся з самого себе, віддаєш людям усе, що в тобі є, навіть те, чого доти в собі не

знав.

На другий день після аварії на ЧАЕС з'ясувалося, що людям не

можна перебувати біля пошкодженого атомного реактора навіть

кілька хвилин. А пожежні першої ночі діяли там не одну годину, та ще й як діяли!.. Тож можливості пожежного визначені його

завданням і обов’язком. Володя Правик і його товариші довели

це».

Ігор Петров, начальник воєнізованої

пожежної чати міста Черкас.

«Може, мені спало на думку не найурочистіше, проте, гадаю,—

дуже виразне. Наш однокурсник Сашко Анохін одружувався. Треба

було допомогти напередодні весілля. Ми з Володею поїхали до

нього в село Копіювате. Зустрічали свідків, запрошували

гостей. За весільним столом Володю обрали тамадою. Тож він

добре втомився. Але ж як ми з ним танцювали! Там є місцевий

звичай: доки грають музики, треба танцювати, тримаючи у

витягнутих руках гільце — вишеньку, прикрашену іграшками.

Володя хвилин тридцять з нею танцював. Вистояв. Він вмів усе

доводити до кінця».

Володимир Кравченко.

«На третьому курсі, коли я прийшов до їхнього рою

наставником, успішність там була добра. Рій, де навчався і

виховувався Володя Правик, як виборов звання відмінного, так

його і тримав. Рій мав першість з різних видів спорту. Тут

Володя виглядав досить скромно в порівнянні з іншими. Та ось

після змагань з самбо Правика в наказі начальника училища

відзначено як одного з кращих. Є тут свій секрет: в самбо

курсанти лише набували хисту, але вирішувалась честь рою, будь-що треба перемогти. От Володя і кинув усі свої сили в

бій. Гадаю, для нього насамперед це вирішувало успіх: добре

усвідомлена необхідність перемоги».

Підполковник Петро Мусійович Березняков, викладач циклу спеціальних дисциплін.

Спочатку пін закохався, вже потім зустрів її, покохав...

«Дівчина легка, немов вітер, якого нема... Ні, є — у

верхів’ях дерев. У неї білі чобітки, чорне пальто... А у нього

стара фуфайка, старі черевики. Мати каже: «Ти ще хлоп’я, хлопчисько, тобі лише вісімнадцять...»

Дівчину звуть Деніз, юнака — Данієль. Він народився навесні, 13 березня. Тринадцятого! Володя теж тринадцятого, але в

червні. Данієль — француз. Володя — українець. Все одно, вони

напевне б дружили. В усякім разі, Володі близьке все, що

відбувається в душі цього юнака. Хоч сам він ще не кохав, а

герой книжки Андре Стіля «Роман-сон» — закоханий. Данієлю

здається, що він раніше знав Деніз, хоч ніколи не стрічався з

нею. Він переконує себе: тільки цікавість зараз керує ним, йому від дівчини-веснянки нічого не треба. Насправді багато

треба: постійно бачити, чути її, захищати, зробити

найщасливішою.

Увечері Володя під час зустрічі в каптерці простягнув

Микиткіну недавно виданий, але досить зашарпаний, зачитаний

томик:

— Подивись, академік, комуніст, прогресивний діяч написав

про кохання!

Читають удвох: «Насамперед вона побачила його руки, великі

руки, потім видовжене обличчя... Вона нахилилась до трави, доторкнулась до неї... Квітів ще нема, зірвати ще нема чого...

Підводиться, йде просто на нього... «Пробачте!» Вони майже

дотикнулися... В них наче перестали битися серця...»

Жоден з хлопців схожого не відчував. їм чогось трохи сумно, в них і заздрість до невідомого Данієля, і тривога. «Наче

пливли вони в повітрі. Земляні вали, дерева, схили — все

зникло навкруги». Виходить, це таки кохання, коли все

змінюється навколо, ти сам — теж. Коли все зникає, крім неї.

Як же інше? Все, що, крім неї, в житті? Данієль позбувся

всього, його