Олег Коцарев - Люди в гніздах

Із висновку заступника Військового прокурора Київського військового округу полковника юстиції М. Совенка від 14 грудня 1955 р.

(…) Відбуваючи покарання у Тайшетському ВТТ, 17 квітня 1948 року Крамаренко О. О. помер (а.с. 99).

Нині дружина засудженого Корнєва К. Д. просить переглянути справу Крамаренка. З матеріалів справи видно, що вина Крамаренка у зраді Батьківщини ґрунтується лише на його свідченнях, однак підстав для зміни постанови Особливої Наради при МВС СРСР стосовно Крамаренка О. О. немає, оскільки проведеною перевіркою встановлено, що скарг на необґрунтованість засудження від Крамаренка не надходило (…).

Ну, аякже! 1909 рік народження, Олеже Олексійовичу, накладає свої обов’язки. Героєм тут мало кому випаде стати, а от актором універсального плану має бути практично кожен.

Твій згаданий на допиті (властиво, на допиті допиту, допиті в квадраті) родич, катеринославський генерал-губернатор Жолтановський, повільно і поважно пише книжки з військової справи, методично топче селянські повстання, висилає лікаря Андрія Лисенка, композиторового брата, зі Знам’янки до Росії (не забувши персонально завітати до міста) і, нарешті, так само неквапливо падає від пострілів есера Раппопорта в самому центрі Катеринослава. Твій ще один родич, нащадок грізно-грузинських князів Еріставі, взагалі, округлився на м’якій і смачній Полтавщині до Ерістова, опікується школами та предводительствує повітовим дворянством — хоч пиши з нього ілюстрації до літератури дев’ятнадцятого століття. Не кажучи вже про міського голову Кременчука.

Стабільні, статечні ролі! Тобі на їхньому тлі випаде грати в чомусь на зразок фільму «Веселые ребята». Ось ти б’єшся проти вуличних хуліганів. Малюєш матір, Марію Леонідівну, а сестра виріже потім силует малюнка так, що вийде якась дивна паперова двовимірна статуя. Замальовуєш рисочки архітектурних стилів. Відсилаєш на конкурс російські та українські вірші. А тепер ти вже інженер-хімік, у переліках твоїх технікумів, інститутів, заводів і кафедр сам слідчий ногу зламає. Тут тебе, як казала твоя мама, «тримають за штани» нескінченні жінки, а тут ти вигадуєш якусь супер-броню. Учора забув привітати сестру Валю з днем народження (тепер за неї це пам’ятатиму я), а сьогодні стаєш розвідником — НКДБ УРСР надихає на неабияку романтику, особливо коли твій батько колаборант — і стрибаєш не в той бік із парашутами, хворієш у підпіллі, сидиш на допитах, виходиш на зв’язок із загоном «чорного генерала» Мурзіна Даяна Баяновича (цей чоловік із іменем — уже готовим віршем — дожив, між іншим, до 2012 року!), їдеш моравськими лісами на мотоциклі з російською дівчиною Лідою (чи міцно вона трималася за штани, хорошая девочка Лида?) — і чомусь саме в напрямку СМЕРШу, ігноруючи його очевидне, як для прихильника традиційної силаботонічної поезії, римування. Чому ти туди їдеш, а не зробиш, наприклад, вигляд, що загинув, і не розчинишся серед авангардних руїн Європи чи в архаїчних фігурах чистих кольорів Америки? Сподівався допомогти дружині Каті й сину Олексію? На щось іще сподівався? Ех, та що там… Час на фінальну роль — і вона вже трохи статечніша, бо в Тайшетлагу поспішати особливо нема куди, навіть волосся зранку не поспішає відлипати від нар. Інколи можна викроїти час на те, щоб зробити справжню книжку казок, із ілюстраціями, зі справжньою палітуркою — ну, все, як на волі, — от лише текст туди хай впише сестра, ось він на окремих папірцях, такими дрібнесенькими літерами, що Бог його розбере. А сестра, звісно, не вписала — пам’ятаєш, як ти її не привітав із днем народження? Отож! Розписав тій-таки сестрі в іншому листі цілу теорію казки. В останньому листі вірш про меч, якого ти збираєшся вийняти з піхов. Це ти що мав на увазі? Втечу, повстання, страйк? Чи просто помер від виснаження?

— Брата всього вчили — мов, манер, серйозно виховували, — казала баба Валя, — а зі мною був принцип: «Менше знатимеш, ціліша будеш». Так і сталося (ба, пам’ятаєш, що писав твій дядько твоїй матері про освіту?). Люня неуважний був, легковажний, мама так часто через нього прúкрилась. Але завжди, як образиться, він одразу підійде, притулиться, обійме її, скаже: «Мамо, я тебе так люблю!» — і все, вона вже розтанула. Всі його любили!

— Ма, а в баби Валі ж була якась своя версія його пригод?

— Та загалом приблизно така сама. Тільки от вона говорила, що його там у концтаборі врятувало знання французької мови, він її знав як рідну й нібито видав себе за французького військовополоненого, і тому його чи випустили, чи не розстріляли, чи ще щось таке. Але тепер, прочитавши справу, я не надто розумію, коли б це могло бути… І ще вона не згадувала, що радянські війська підійшли туди, коли він звільнився.

— Він не міг їй усе це просто вигадати?

— Хто його знає. Фантазером він був, але то за нормальних обставин. А тут він іще змучений був, хворий, з нервами ні к чорту.

— Значить, він таки встиг після Чехословаччини та перед арештом заїхати до Харкова.

— Так, інакше коли б він їй це розповідав? Не в листах із табору, це вже точно. Ага, ще вона казала, ніби жінка в Києві, в якої він винаймав квартиру перед арештом, казала, що він довго мучився, писав звіт для цих енкаведистів, тяжко він йому давався, а потім пішов туди і вже не повернувся. Тільки от кому та жінка це могла розповідати? Мати не їздила тоді точно, та й не знала, мабуть, ні про що. Моєї бабусі вже не було. Хіба якісь іще родичі.

— Може, дружина?

— Може, але вона з Крамаренками не спілкувалася взагалі, навіть із тими, що теж, як і вона, в Одесі жили.

— Цікаво… А ще часто думаю, чого він усе-таки повернувся? Невже був радянським патріотом?

— Не знаю. Радянських патріотів у тій родині не було. І мати казала, що він дуже не хотів тим усім займатись, але вибору не було. Може, сподівався, що як слід їм пояснить, і тоді все залагодиться. Або просто скучив за сім’єю. За сином. За Катею. Він її дуже любив.