Михайло Сергійович Грушевський - «Ілюстрована Історія України»

покликали на київський стіл Мономах був князь сильний і політик добрий, у. мів держати Київ міцно в своїх руках, і тдк само його син Мстислав. Але по сме:іти Мстислава вийшло замішаннє серед саііих Ліономаховичів, тому що не було виробленого порядку в переході княжих столів: лїнїя Мстислава хотіла задержати Київ у своїх руках, з молодші Мономаховичі приставали, пішла між ними війна і користаючи з того захопив Київ чернигівський князь Всеволод Ольгович. Де далі тим більш заплуганою ставала ся боротьба, все більше було охочих до Київа, тому що з ним звязувала ся стара слава головного княжого стола, і київський князь вважав ся старшим між князями. Так тепер боком виходила Київу його слава! Кияне з початку підтримували Мстиславичів цїлою силою, поголовне в похід ходили, сподїваючи ся, що поможуть його синам Ізяславу, а потім Ростиславу укріпити ся і зробити Київщину своєю волостю. Але побачивши, що нїчого з того не виходить, стали відтягати ся, як найменьше мішати ся до княжих війн і сварок—нехай сварять ся між собою і не мішають в то землю. Та се теж мало помагало. Часами бодай на кілька лїт наставав спокій, як на київський стіл попадав князь досить сильний і впливовий, так що супроти нього притихали иньші й відкладали свої претенсії до кращої нагоди. Але часами підіймало ся таке замішаннє, що князі міняли ся не то що року, а й по кілька місяців і тижнів. І все се находило з військом, товкло ся по землї, нищило хо-зяйство, грабувало мешканців, купців, робило розстрій в торговлї. Ще гірше як князї наводили в поміч Половцїв: ті вже нїкому не давали переходу, грабили й заберали в неволю що тільки сили. А осмілені княжими усобицями далі почали й самі набігати на українські землї, особливо на Київщину та Переяславщину: залишили були по тих Мономахових походах, а тепер знов почали, з початку не сміливо, а де далї то гірше. В 1170–1180 рр. просто житя від них не стало. Приходило ся цілим військом виходити в степи, щоб охороняти від половецьких нападів купецькі каравани та стерегти границь від нападів. Молодші, сміливійші князі пробували так як за Мономахових часів приборкати Половцїв походами в степи. Так ото 1185 р. ходив на Половцїв Ігор князь новгородеїверський на Половцїв з братами: се той нещасливий похід, оспіваний у Слові о полку Ігоревім, що скінчив ся погромом Ігоревого війська і неволею для нього самого. Кілька разів ходили походом київські князї Святослав і Рюрик; часто пускав ся в наїзди на Половцїв Рюриків син Ростислав. Але не ті були князї, як за часів Мономаха, коли він з Святополком київським трясли цїлою Україною; тепер князї поділились, поріжнились, ослабли, та й Україна ослабла: упала торговля, промисел, люде, особливо богатші, кидали неспокійні краї, мандрували в північні сторони, або на захід, на Волинь та в Галичину. Не удало ся приборкати Половців і сумні слова Слова о полку Ігоревім лунали як похоронний спів над політичним житєм тодішньої України: На ріцї на Каялї пітьма світ покрила. Розбігли ся Половцї по Руській землі як хиже гнїздо. Вже підняла ся хула на хвалу, Вже ударила нужда на волю…

35. Галицько-волинська держава

Кн. Роман. Хоч як суздальські князї підкопували силу і значіннє київських князів і Київа самого, одначе їх пляни сповнили ся тільки по части, бо саме тоді як задавали вони останні болючі удари Київу. в українських землях зложила ся нова ііолїтична сила на заході. Вона хоч не обеднала цілої України, як Київ, але все таки бодай для західньоі України, тоді сильнїйшої й богатше залюдненої, продовжила самостійне державне житє ще більш як на столітє. А сотворив ту державу киязь Роман Мстиславович, внук звісного вже нам Ізаслава Мстиславича, київського улюбленця, князь володимирський (на Волини).

Він виступив на політичну сцену в тім часї, коли Київ уже сильно підупав, тому не старав ся здобути собі київського стола, як його батько Мстислав і дїд Ізяслав, а звернув очі свої на сусідню Галичину, де всевладне боярство вело боротьбу з синами Ярослава, чіпаючи ся їх родинних справ, непорядного семейного житя, то що Роман зайшов у зносини з боярами, і вони підняли повстаннє, вигнали свого князя Володимира, а на його місце покликали Романа (1189). Роман, покла-даючи ся на Галичину, вже думав, що й не потрібує володимирського князівства, і віддач брату. Одначе сим разом справа не пішла так легко, бо Володимир галицький звернув ся до угорського короля, просячи помочи, а Угорщина здавна вже простягала руки до Галичини, і тепе-рішнею оказією задумала покористувати ся для себе: угорський король пішов з Володимиром, нїби ведучи його на князівство, але зайнявши Галичину, всадив Володимира у вязницю. а в Галичі посадив свого

До тогож суздальські князі, потомки молодшого Мономаховича Юрия (“редки пізнійшої московської династиї), осївши ся на Поводжу, умисно старали ся ще більше підірвати Київ, щоб його князї не мали значіння, а їм щоб бути найпершими князями. Син Юрия Андрій, кори-стаючи з того, що князї на Україні пересварили ся, вмішав ся в їх сварки і в 1169 р. післав умисно своє військо на Київ, щоб його при тій нагоді яко мога знищити, і військо се, здобувши Київ, справді немилосердно знищило його: кілька день грабували місто, церкви, монастирі, не жалуючи нічого: забирали з церков ікони, книги, ризи, дзвони навіть здіймали, везли до себе, в північні краї; людей убивали й забирали в неволю, і потім в Київі Андрій умисно садовив князів незначних, аби його тим понизити. Пізнїйше, як на Україні трохи було утишило ся (в 1180-х роках) і головні претенденти на Київ-Святослав чернигівський і Рюрик Ростиславич (з Мстиславичів), поділивши між собою Київщину, стали жити в згоді, тоді знов брат Андріїв Всеволод умисно розсварив українських князів, напустив на Рюрика його зятя Романа і чернигівських князів і збив таку бучу, що знов Київ пограблено і знищено немилосердно (1203 р.), і коло нього звела ся така борня, що справді трудно було всидіти кому небудь в Київщині.

Після сього Київ упадає вже зовсім і пізнїйший татарський погром не богато доправив по тих домашнїх погромах. Упадало українське житє на Поднїпровю: Гей застогнав, братя, Київ тугою, а Чернигів напастьіни, Розлила ся туга по Руській землі, Печаль сильна тече через землі Руські— А князї самі між собою коромолу конали, А погані з побідою набігали на Руську землю— співав співець Слова о полку Ігоревім, бачучи той упадок.

Володимиру потім