Ірена Ігорівна Карпа - Bitches get everything

в житті зустрілися всі разом в одному місці фізично, а не в моїх снах, залишаючи по собі, як шлейф, ниюче хвилювання на весь наступний день. І щоби не рюмсали там і не зітхали, а тихо посміхалися до якого-небудь дурного будяка на тій могилці чи один одному. І щоби думали: «Ха! Та то я один був чоловіком її життя. Меном, котрому вся та її кінематографічна хуйня присвячувалася». І знаєте, один із них точно матиме рацію.

Таке я собі думаю, ідучи повз Житній ринок. Ринок життєвих позицій, йолка-палка. Завжди тут біля нього якісь глюки. Тепер от стоять по різні боки дороги двійко психічнохворих і явно не помічають один одного. При цьому між ними відбувається десь та-кий-от діалог (виконується фальцетом на всі можливі децибели):

– Скажи мне кто твой друг і я скажу кто ти! Скажи мне кто твой друг і я скажу кто ти!!! Скажи мне кто твой друг і я скажу кто ти!!!! – це перший псіх.

– Хуй свіньє нє тваваріщ! Хуй свіньє нє твараріщ!!! Хуй!! Свіньє!! Нє твараріщ!!! – другий.

«Сам як інший» – чогось спав на думку Рікер. – «Ат такова і слишу!» – згадалося з дитинства.

Але тут один іншого вочевидь не чув. А відповідав дуже в тему. Цікаво, як часто ми перебуваємо з іншими в такому «діалозі», перебиваючи й доречно щось вставляючи, не вилізаючи зі свого insaneinthebrainсвіту. І чи взагалі такі штуки бувають. Я мислю, як якась коровка з мультика. Може, зробити мультик про коровку?

Наразі в мене три заказняки і одна творча задумка. Традиційно за перші три – гарантоване бабло, за останню «одну-оди-ничку» – долари душі, як каже один персонаж московського шоу-бізу.

В першому заказняку – типу Гангстерського роуд-муві із наркотиками, купами купюр (не в сенсі обрізок, а в сенсі купівельного ресурсу), дорогими тачками, сракатими тьолками і всім таким – мусить зніматися бездарна поп-звізда. Її «папік» валить на то купу бабла, і продюсер картини зо всіх своїх сил намагається довести, що ця девочка – восходяща супер-стар, умнічка і красавіца (вкуси у всех сваї!!!). А те, що в неї кіль (така біда з грудною кліткою, гріх злорадствувати) – все це скриє грамотна операторська робота.

Другий – якась поїбень штибу бойовика з філософським підтекстом. Цільова авдиторія – фестивалі ґендерних соплежувань. Сценарій може написати Дереш. Ну, хоч це заєбісь.

Третій – молодіжний трилер з елементами етнічної містики. Поживи тиждень на відлюдді у Карпатах, зачепивши час повного місяця – і твого щоденника вистачить на цілий серіал. Ріаліті-шоу з проплаченими вовкулаками і триразовим харчуванням.

Коли на тобі висне стільки заказух, почуваєшся кілером. А то й серійним убивцею (режисерів дисциплінують і вбивають серіали).

Як же тут не замислитися про злобне, вічне, мистецьке?

Мій власний фільм. Щось гостре, проникливе й неоднозначне. Оп'ять ПОЦ-модернізм? Судячи з того, що на нього нема ні бабла, ні часу – так. Ударимо концепцією по відсутності бюджету!

Ні, навіть не він. Хоч і світиться ця кіношка в моїй голові поодинокими наліпками-пришльопками-пришелепками. Дико драматичними час від часу. Кольори і настрій навіть сняться. Лиця мені привиджаються у тарілках супів. Саунд-треки раптом чуються у когось в гостях – у передсмертному гарчанні їхнього холодильника. В погоду і світло я врізаюся, коли їду на машині відвідати родичів.

Потім все це, весь цей треш заллється якимсь ґлем-соусом і вийде клейкий рис, що його подають на святковий стіл у Камбоджі чи Лаосі.

У мене вже, як мінімум, вимальовуються стартова і фінальна сцени. В гіпотетичного глядача забирає дух.

Мій фільм, перескочивши небезпеку рахітизму та дистрофії (пам'ятаєте ці страшні картинки у шкільких підручниках?), виросте здоровою і сильною дитиною. Зробить «потягушечки» і зі смаком поз'їдає всі можливі нагороди. Як голодний панк шарове їдло в готельному буфеті, куди він просочився, сховавшись за велетенські валізи мадами в норковій шубі і з начосом на гордій голові. І зробить він це дуже скоро. I've got a feeling [38].

Почнемо з тої сцени, про яку я вже розповідала. Про дівчинку, котра під щось жорстке, старе і добре знане будь-яким підлітком – типу, RAMMSTEIN чи SYSTEM OF A DOWN – жене кудись щодуху на запилюженому авті. Камера повільно ковзає всіма її жіночно-дитячими ляльковими детальками. Нам добре видно, що кермо машини і взагалі всі її габарити явно для малої завеликі. Раптом ми бачимо, хто її мовчазний супутник. І розуміємо, чому він мовчазний. Бо цей красивий, десь сорокап'ятирічний чоловік просто намертво зв'язаний тонкими японськими пасочками для кімоно (зеленим і фіолетовим) і напровсяк ще прикутий за ногу до регулятора сидіння наручником, а рот його акуратно заклеєно скотчем. Тобто липкою стрічкою. Доста болюче, скажу вам, бо знаю, як відчувається скотч на сосках. Ну, то таке.

Потім вони зупиняються біля відлюдного мотелю, в неї вже є ключ – все зарезервовано наперед, хазяїн якщо ще не пішов спати додому, то давно вже хропить під телевізором десь тут, але неблизько. Його хропіння не чути. Дівчинка може бути спокійною, відмикаючи наручники з ніг свого бранця-обранця («Це майже як ходити на руках, так, падлюко?!») й заштовхуючи його до кімнатки. Там вона кидає його на ліжко, пришпиляє знову, тепер уже за руку, слабке світло тьмяно лиже фалди важких темно-червоних порохнявих штор (спизджено у Лінча і в тих, хто це вже в нього спиздив), розрізає ножем його сорочку, здирає з рота скотч і наближує свій рот до його (тут усе вже зовсім крупняком), відтак майже пошепки, зі злою іронією, каже:

– То чого хочеш ти? Безсмертя?… [39]

Тут зі стіни, повертівши шалено кілька разів стрілками у зворотному напрямку часу, падає масивний кічовий годинник, якесь таке щастя початку 80-х. Картинка змінюється на просвітлено денну. Починається сторі типу «Как ета всьо праіза-шло або shit happens». О. А може назвати картину SHIT HAVENS? Ну добре, не буду. Хоча янгольської музики в картині мусить бути дохуя.

Що саме? Ну, яка-небудь опера. Чи ні, ліпше камерний оркестр. Він мусить аж перепонки довбати трагічністю й патосом вишуканої музики. Вона звучатиме з динаміків автомобіля. Іншого автомобіля, хоча… Щоби від вібрацій сабвуфера дамочки на найдорожчих місцях кінотеатру збилися у кремових істериках, кінчили б і повмирали на руках у роздратованих такою красою чоловіків… Ех. Ну лана, хтось тут захопився.

Але сцена музики в машині мусить бути кульмінаційною. Краса як кульмінація. У самому фіналі, чи дуже близько перед ним… За кермом сидить