Стівен Кінг - Під куполом

старого блюзмена, а це його постійне спання, гай-гай, Доді мала підозру, що в Малюка Волтера затримка розвитку, що й не дивно, зважаючи на ту кількість дурі, яку висмалила Саммі, поки його виношувала), вони з Саммі опинилися в ліжку і зайнялися отим самим, самі знаєте чим. Опісля поснули, а коли Доді прокинулась, бо Малюк Волтер верещав — всраться-не-підняться, мерщій телефонуймо на Шостий канал[87], — то на годиннику було вже по п'ятій. Зовсім пізно йти на роботу, а тут ще Саммі дістала пляшку чорного Джонні Вокера і вони хильнули разок, другий, третій, і Саммі вирішила подивитися, як там ідуть справи в бейбі «Братц» у мікрохвильовці, от лишень електрики чомусь не було.

Доді доповзла до міста зі швидкістю замалим не шістнадцять миль за годину, все ще п'яна і в параноїдальному к чорту стані, постійно скидаючи оком у люстерко заднього огляду, чи нема в неї копів на хвості, чомусь упевнена, що, якщо її зупинять, то обов'язково це буде та рудоволоса сучка Джекі Веттінгтон. Або батько з'явиться на перерву додому й учує алкоголь у її віддиху. Або мати виявиться в хаті, знесилена після того ідіотського тренувального польоту настільки, що вирішить залишитися вдома, замість гри в бінго зі своїми у Східній Зірці[88].

— Будь ласочка, Господи, — молилася вона. — Прошу, проведи мене крізь це, і я ніколи більше не буду отого самого. І того також, сам знаєш чого. Ніколи в житті.

Бог почув її молитви. Удома нікого не було. Електрики не було і тут також, але в своєму непевному стані Доді це ледь зауважила. Вона вилізла нагору по сходах до своєї кімнати, стягнула з себе джинси й сорочку і впала на ліжко. Тільки на кілька хвилин, запевнила себе. А тоді вона закине геть пропахлий ганджею одяг до машинки, а сама стане під душ. Вона тхнула парфумами Саммі, котрі та, певно, купує галонами в Берпі.

От тільки через відсутність електрики будильник собі виставити вона також не могла, і коли її розбудив стук у двері, було вже темно. Вона накинула халат і спустилася на перший поверх чомусь упевнена, що з'явилася та рудоволоса полісменка з великими цицьками, щоб зараз же її заарештувати за їзду в нетверезому стані. А може, ще й за вживання креку також. Доді гадала, що оте інше, самі знаєте що, не є протизаконним, хоча й не була цього цілком певна.

Там виявилась не Джекі Веттінгтон. Там виявилась Джулія Шамвей, редакторка-видавець «Демократа». У руці вона тримала ліхтарик. Посвітила просто в обличчя Доді, котре напевне опухло зі сну, очі безумовно все ще червоні, і на голові казна-що, — а тоді опустила ліхтар. Світло мазнуло по обличчю самій Джулії, і Доді помітила на ньому вираз жалю, від чого дівчина відчула непевність і страх.

— Бідна ти дитино, — промовила Джулія. — Ти ж іще не знаєш, так?

— Не знаю що? — спитала Доді. Саме тоді в неї з'явилося відчуття паралельної реальності. — Що я не знаю?

І Джулія Шамвей їй розповіла.

6

— Ейнджі? Ейнджі, прошу тебе!

Намацує шлях крізь передпокій. Рука болить. У голові гуде. Вона могла б пошукати батька — місіс Шамвей запропонувала їй допомогу, почати з похоронного салону Бові, — але в неї кров захолола від самої лиш згадки про те місце. Крім того, їй найбільше зараз потрібна була Ейнджі. Ейнджі, котра обніме її міцно, без усякого натяку на оте, самі знаєте що. Ейнджі, котра була її найкращою подругою.

Якась тінь вислизнула з кухні і швидко рушила до неї.

— Ти тут, слава тобі, Господи! — схлипнула вона ще голосніше і кинулась до тієї фігури з розчепіреними руками. — Ой, як це жахливо! Це мені кара за те, що я була такою огидною, я знаю, знаю!

Темна фігура й сама розставила руки, проте не для втішливих обіймів. Натомість пальці на кінцях тих рук зімкнулися в Доді на горлі.

НА ДОБРО МІСТУ — ЛЮДЯМ НА ДОБРО

1

Енді Сендерс дійсно перебував у похоронному салоні Бові. Він прийшов туди з важким вантажем: збентеження, туга, розбите серце.

Зараз він сидів у Поминальній залі № 1 у компанії з тілом у труні, що стояла посеред приміщення. Гертруда Еванс, вісімдесятисеми… (чи, може, вісімдесятивосьмирічна) померла від гострої серцевої недостатності два дні тому. Енді ще був надіслав лист-співчуття, хоча бозна, хто міг його отримати; Гертин чоловік уже років десять, як помер. Та це не мало значення. Він завжди посилав співчуття, написане ручкою на офіційному кремовому бланку із заголовком ОФІС ПЕРШОГО ВИБОРНОГО. Він уважав, що це входить до його обов'язків.

Великий Джим не міг відволікатися на такі справи. Великий Джим був надто зайнятий керуванням тим, що він називав «нашим бізнесом», маючи на увазі Честер Мілл. Сказати чесно, керував він ним, немов своєю приватною залізницею, але Енді ніколи на це не скаржився; він розумів, що Великий Джим меткий. Енді розумів також і ще дещо інше: без Ендрю Делоїса Сендерса самого Великого Джима, либонь, не вибрали б навіть у гицелі. Великий Джим умів продавати вживані машини, обіцяючи колосальні вигоди, крихітний перший внесок і бонуси на кшталт дешевих корейських пилосмоків, але коли він намагався того разу стати дилером «Тойоти», компанія замість нього вибрала Вілла Фрімена. Зважаючи на його рівень продажів і розташування бізнесу біля шосе 119, Великий Джим ніяк не міг зрозуміти, чому «Тойота» зробила такий тупий вибір.

А Енді міг. Хай він і не належав до найхитромудріших ведмедів у їхньому лісі, але цілком розумів, що Великий Джим не має душевного тепла. Він був жорсткою людиною (дехто з тих, що купилися на отой його крихітний перший внесок, казали навіть: жорстокосердою), він був переконливим, проте також і холодним. Натомість Енді завжди ділився своїм душевним теплом. Походжаючи містом перед виборами, Енді розповідав людям, що вони з Великим Джимом немов близнюки Даблмінт[89], або Клік і Клак[90], або сендвіч із джемом й арахісовим маслом, і Честер Міллу потрібні вони обидва в одній упряжці (звісно, з кимсь третім, хто буде готовий запрягтися — наразі це була Ендрія Ґріннел, сестра Розі Твічел). Енді завжди подобалося його партнерство з Великим Джимом. Авжеж, особливо фінансові результати за останню пару-трійку років, але також і в душевному сенсі. Великий Джим знав, яким чином що робиться і чому воно мусить саме так робитися. «Ми впряглися надовго, — полюбляв він казати. — Ми все робимо для міста. Для людей. Для їх добра». І це