Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

"Вертайтесь додому", — ніби з насміхом повторював відгомін з-поза Десни.

Раді б галки вгору піднятися,

Туман налягає, —

Раді б хлопці вернуться додому,

Гетьман не пускає.

"Гетьман не пускає", — доповідав гомін.

Сотник Мручко слухав, і злість його брала.

— Також не мали кращої пісні! — гукнув. — А собаки б вам марша на гобоях грали!.. Бе-ре-жись!

І з його вовчого горла добувся такий несамовитий вереск, що деякі з старшинських жінок із перепуду мало не повилітали з повозів. Гадали, що сотник Мручко крізь імлу самого царя побачив...

За козацьким табором а перед шведськими гарматами, обтуленими в полотна, щоб не ржавіли, їхали у якійсь старосвітській повозці королівський блазень Люксембург і Мазепин карлик Рачок.

Оба в баранячих кожухах вовною наверх і в футряних шапках дивного фасону, як якісь дивної породи звірки. Розмовляли з собою, нахилившися близько до себе, щоб не відповідати на жартки й дотепи як козаків, так і шведів, що переганяли їх повозку і кидали за ними соломою.

— Знаєте, пане-товаришу, — почав Люксембург доволі вправною, хоч тільки кухонною латиною, — знаєте, що світ куди більший, ніж я собі колись у лоні моєї покійної мамуні міркував.

— І дурніший, — відповів поважно Рачок.

— І дурніший, — притакнув, зітхаючи, королівський блазень.

— А все ж таки, — почав Рачок, — замалий він для худих ніг нашого короля і для скорих чобіт Петрових. Гляди, й оба ті панове стукнуться лобами, і буде великий крах.

— Ой, буде! — притакнув Люксембург.

— А якщо ваш штуцер не розчерепить свойого лоба об твердий череп Петра і побіжить дальше, якби чорт за ним гонив, то за рік-два він оббіжить весь світ і що тоді?

— Верне до Стокгольму і — знову буде голови телятам рубати.

— Можливо, бо всі ми вертаємо туди, звідкіля вийшли, і це називається життям.

— Всі ми весельчаками на дворі його милості короля Невідомого.

— І королевої Долі.

— Всі ми походимо в прямій лінії від батька Прйпадка.

— І від матері Конечності.

— Тільки нашим панам здається, що вони з Божої ласки.

— Кому?

— А кому ж би? Моному шведському demigenie [63] і вашому українському homme d'etat [64]. Мій спати не може, бо не має грошей, а ваш, мабуть, тому, що має. "З Божої ласки", — і навіть спати не можуть! А ми з вами тільки з ласки наших родителів, і спимо, як сусли.

— Бо совість маємо чисту.

— Отож то і є: совість маємо чисту. А вони дивляться на нас, як на блазнів.

— А ми так само глядимо на них.

— Тільки не показуємо того по собі.

— Бо не треба. Пощо їм ілюзію псувати. Дурний гадкою багатіє.

— Вони турбуються, товчуть собою, як Марко по пеклі, відпарюють собі на кульбаці відомі частини тіла, а ми спокійнісенько та любісенько, ніби справжні панове, їдемо в нашій кареті та нюхаємо табачку.

— На ваше здоровля, принц Люксембург.

— На ваше, мосці пане Рачок!

Насилували до носових дірок жовтуватого порошку і чхали на весь світ.

А за ними гуділо 60 канон і кілька соток возів з ящиками куль і бочками стрільного пороху, з оружжям, провіантами і з покаліченими, полуживими вояками.

— Мій demigenie, — почав, вичхавшися, Люксембург, — дурак.

— Бо не любить жінок, — докінчив Рачок.

— Ваша милість зволили вгадати. А ваш homme d'etat немудрий, бо їх любить.

— Значиться, люби чи не люби, а все на дурня вийдеш. Круть чи верть, а все тобі і в черепку смерть... Супроти того осушім пляшину, бо я за горілкою гину.

— А я гину від тонкого шведського пива. Пили, а Рачок підспівував:

— Коли б не та горілочка, не тая сивуха, не позбувся б я довіку доброго кожуха.

— Проспівайте ще раз, — просив його Люксембург.

— А невже ж ви розумієте по-нашому?

— В Упсалі по-вхраїнському не вчили, але ви дуже гарно співаєте, з чуттям. І голос у вас дійсно прегарний, як у хриплої куртизанки.

— Це ви мені не перший признаєте, принце. А може б ми так заспівали в дуеті?

— Не зважуся, жаль псувати вражіння.

— Так тоді заграйте щось на скрипці.

— До ваших послуг, ласкавий добродію.

Люксембург добув з-під кожуха скрипку і заграв Бахову сарабанду.

Маленькі, змерзлі пальчики совгалися по струнах, як дитячі ноги по леду. З-під тих пальців добувалися тони дрижучі, смішно трагічні, як обличчя блазнів, скакали по їх вивернених кожухах, сідали коням на гриви і поринали в імлі.

Політував сніжок. Як лебединий пух, сипався на дорогу, столочену тисячами чобіт і підков, пориту глибокими слідами гарматних коліс.

Історичний плуг стосотними лемішами орав українську землю, щоби краще родила.

Дрібоньке скигління скрипки губилося в тупоті людських і кінських ніг, в крику погоничів, в гуркоті гармат і в зойках ранених, що разом з своїми здоровими товаришами довжезним вужем сунулися в імлисте, біле, зимне Невідоме.

Сніг вигладжував за ними дорогу...

"Бе-ре-жись!"

XII

Тріск сухих полін у печі розбудив Одарку. Розплющила великі зіниці, глянула кругом і сіла. Але якась зимна, суха рука, як у старої чарівниці, налягла їй на груди.

— Не рухайся, цить-бо! В тебе ще незгоєна рана, — почула скрипливий голос, як немащена чумацька мажа.

— Рана? — і Одарка коміть головою впала на подушки. Свідомість будилася і гасла, як забутий огник на степу.

Дмухала на його, роздувала. Невже ж вона дійсно ранена? Ким? Коли? Де?

Кошлява рука обтулювала її кожухом, і велика згорблена тінь лазила по стіні. Смішно кивалися косинки волосся під хусткою, зав'язаною в тюрбан. Довгий, гострий, закарлючений ніс торчав, ніби клюв хижої птиці. Полум'я плювало червоними плямами на долівку і на стелю...

Кров... Одарка почула біль. Млісно-солодко зробилося в роті, а по мозку розіллялася мазь.

Криві зимні пальці підсувалися до її зубів.

— Пий, дитино, пий, це тобі на здоровля. Між зуби