Аркадій Натанович Стругацький - Малюк

Я завжди вважав: є відповідь — це задоволення, нема відповіді — біда. Ти мені розповів, як розмірковуєш ти. Я згадував і згадав, що я теж досить часто так розмірковую, і часто приходить відповідь. Видно, як вона приходить. Так я роблю об’єм для каміння. Ось такий. («Кошик», — підказав Комов.) Так, кошик. Один прут зачіплюється за другий, другий — за третій, третій — далі, і виходить… кошик. Видно — як. Але значно частіше я міркую, — знову загуркало каміння, — і відповідь виходить готова. Є купа пруття, і раптом — готовий кошик. Чому?

— І на це запитання, — сказав Комов, — я зможу відповісти тільки тоді, коли знатиму про тебе все.

— Тоді дізнавайся! — зажадав Малюк. — Дізнавайся швидше! Чому не дізнаєшся? Я розповім сам. Був корабель, але більший за твій, зараз він зіщулився, а був дуже великий. Це ти знаєш сам. Потім було так.

З інтеркому долинув нестерпний хрускіт і тріск, і відразу ж відчайдушно, на нестерпно високій ноті заверещало немовля. І крізь цей вереск, крізь затихаючий тріск, удари, дзенькіт розбитого скла, задихаючись, прохрипів чоловічий голос:

— Марі… Марі… Ма… рі…

Немовля надсадно кричало і деякий час нічого більше не було чути. Потім пролунав якийсь шурхіт, здавлений стогін. Хтось повз по підлозі, всіяній уламками й осколками, щось покотилося з брязкотом. До жаху знайомий жіночий голос простогнав:

— Шуро… Дети, Шуро?.. Боляче… Що трапилося? Де ти? Я нічого не бачу, Шуро… Таж озвися, Шуро! Як боляче! Допоможи мені, я нічого не бачу…

І все це крізь крик немовляти, який не стихав ні на хвилю. Потім жінка замовкла, через деякий час замовкло й немовля. Я перевів подих і виявив, що мої кулаки стиснуті, а нігті глибоко вп’ялися в долоні. Щелепи в мене заніміли.

— Так було довго, — сказав Малюк урочисто. — Я втомився кричати. Я заснув. Коли я прокинувся, було темно, як раніше. Мені було холодно. Я хотів їсти. Я настільки сильно хотів їсти і щоб було тепло, що зробилося так.

Цілий каскад звуків ринув з інтеркому — зовсім незнайомих звуків. Рівне наростаюче гудіння, часте клацання, якийсь гуркіт, схожий на відлуння; басовисте, на порозі чутності бурмотіння; писк, скрип, дзижчання, мідні удари, потріскування… Це тривало довго, кілька хвилин. Потім усе разом затихло, і Малюк, трохи задихаючись, сказав:

— Ні. Так мені не розповісти. Так я буду розповідати стільки часу, скільки я живу. Що робити?

— І тебе нагодували? Зігріли тебе? — запитав Комов рівним голосом.

— Стало так, як мені хотілося. І відтоді завжди було так, як мені хотілося. Поки не прилетів перший корабель.

— А що це було? — запитав Комов і, на мій погляд, дуже вдало проімітував звукову кашу, яку ми щойно чули.

Пауза.

— А, я розумію, — сказав Малюк. — Ти зовсім не вмієш, але я тебе ізрозумів. Але я не можу відповісти. Адже в тебе самого нема слова, щоби назвати. А ти знаєш більше слів, ніж я. Дай мені слова. Ти дав мені багато цінних слів, але всі не ті.

Пауза.

— Якого воно було кольору? — запитав Комов.

— Ніякого. Колір — це коли дивишся очима. Там не можна дивитися очима.

— Де — там?

— У мене. Глибоко. У землі.

— А як там на дотик?

— Чудово, — сказав Малюк. — Задоволення. Чеш-ширський кіт! У мене найкраще. Так було, поки не прийшли люди.

— Ти там спиш? — запитав Комов.

— Я там все. Сплю, їм, міркую. Тільки граюсь я тут, бо люблю дивитись очима. І там тісно гратися. Як у воді, тільки ще тісніше.

— Але ж у воді не можна дихати, — сказав Комов.

— Чому не можна? Можна. І гратися можна. Тільки тісно.

Пауза.

— Тепер ти все про мене дізнався? — спитав Малюк.

— Ні, — рішуче сказав Комов. — Нічого я про тебе не дізнався. Ти ж бачиш, ми не маємо спільних слів. Може, в тебе є свої слова?

— Слова… — повільно повторив Малюк. — Це коли рухається рот, а потім чути вухами. Ні. Це тільки в людей. Я знав, що є слова, бо я пам’ятаю. По бім-бом-брамселях. Що це таке? Я не знаю. Але тепер я знаю, навіщо більшість слів. Раніше не знав. Було задоволення говорити. Гра.

— Тепер ти знаєш, що означає слово «океан», — промовив Комов, — але океан тобі доводилося бачити і раніше. Як ти його називав?

Пауза.

— Я слухаю, — сказав Комов.

— Що ти слухаєш? Навіщо? Я назвав. Так неможливо почути. Це всередині.

— Може, ти можеш показати? — сказав Комов. — У тебе є каміння, прутики…

— Каміння і прутики не для того, щоби показувати, — оголосив Малюк, як мені здалося, сердито. — Каміння і прутики — для того, щоби думати. Коли складне питання — каміння і прутики. Коли не знаєш, яке питання, — листя. Тут багато всяких речей. Вода, лід — він добре тане, тому… — Малюк помовчав. — Нема слів, — повідомив він. — Багато всяких речей. Волосся… і багато такого, для чого нема слова. Та це там, у мене.

Почулося протяжне важке зітхання. По-моєму, Вандерхузе. Майка раптом запитала:

— А коли ти рухаєш обличчям? Що це?

— Мам-мо… — сказав Малюк ніжним нявкаючим голоском. — Лице, руки, тіло, — вів він далі Майчиним голосом, — це теж речі для роздумів. Цих речей багато. Довго все називати.

Пауза.

— Що робити? — запитав Малюк. — Ти придумав?

— Придумав, — відповів Комов. — Ти візьмеш мене до себе. Я подивлюсь і відразу багато знатиму. Може, навіть усе.

— Про це я вже думав, — сказав Малюк. — Я знаю, що ти хочеш до мене. Я теж хочу, але я не можу. Це питання! Коли я хочу, я все можу. Тільки не про людей. Я не хочу, щоб вони були, а вони є. Я хочу, щоб ти прийшов до мене, але не можу. Люди — це біда.

— Розумію, — сказав Комов. — Тоді я візьму тебе до себе. Хочеш?

— Куди?

— До себе. Туди, звідки я прийшов. На Землю, де живуть усі люди. Там я теж зможу дізнатися про тебе все, і доволі швидко.

— Але ж це далеко, — промовив Малюк. — Чи я тебе не зрозумів?

— Так, це дуже далеко, — сказав Комов. — Але мій корабель…

— Ні! — сказав Малюк. — Ти не розумієш. Я не можу далеко. Я не можу навіть просто далеко і вже зовсім не можу дуже далеко. Якось я бавився на кризі. Заснув. Прокинувся від страху. Великий страх, величезний. Я навіть закричав. Фрагмент! Крига попливла, і бачив тільки верхівки гір. Я подумав, що океан проковтнув землю. Звісно, я повернувся. Я дуже захотів, і крига відразу пішла назад до берега. Але тепер я знаю, мені не можна далеко. Я не тільки боявся. Мені було зле. Як від голоду, тільки набагато гірше. Ні,