Ірена Ігорівна Карпа - Піца Гімалаї

що взяла з собою похідний примус, вони пройшли ще кілька порожніх яток. Ні макаронів, ні яєць. Зате зненацька відкрилася картинка, достойна сну кінематографічного невдахи, що профітькав родинний маєток в азартні ігри, і тепер мучиться, варто чи ні продавати останній килим і бабусин порцеляновий сервіз вісімнадцятого століття, щоби «нарешті відігратися». В глибині порожнього базарчику кількома рядами виставлено грубі, дерев’яні, заклепані бляхою столи, такі ж, як для овочів, а на них щільно викладено силу-силенну лотерейних квитків всіх можливих ґатунків. Над кожним новим горизонтальним рядком лежала картка з цифрами: «750», «850», «950» і так далі.

— Вас іст дас? — оторопіла Редька.

— Поняття не маю.

Покупців тут хоч було і не рясно, та все ж, порівняно з тими, що ходили коло овочів, і взагалі по селу, тут вирував натовп. Посходившись, очевидно, з околиць, жінки в кольорових домотканих спідницях, баби з масивними срібними і кам’яними прикрасами на шиях, чоловіки в капелюхах із пір’ям і в темно-червоних спідницях-соронгах-лонґіях-ґо (в кожній країні чоловіки-носії називали їх по-різному), що відкривали їх сухі темні щиколотки й архаїчні нігті на ногах, молоді дівчата зі старомодними наче парасольками з коричневого паперу в червоні квіти. Вони повагом ходили між рядами, придивлялися до лотерейних квитків і, ще прискіпливіше, до їхніх продавців.

— Лотерейний ярмарок… — видихнула Редька. — Коли квитків так багато, гарантовано зриваєш джек-пот.

І вона вже собі уявила історію збожеволілого продавця лотерейних квитків, котрий сам бере весь свій неоднозначний скарб і знавісніло починає здирати фольгу на секретних місцях, щоби нарешті, курва, виграти, і купити собі… що? Десять проституток у столиці? Сетилітарну антену на халупу? Поставити в халупі добротні вікна, щоб не дуло? (Це навряд чи, людям тут простіше купити собі ще десять китайських синтетичних ковдр-шкур неубитих плюшевих ведмедиків, і точно буде тепло, Редька сама таке тут пробувала). Розкішний джип, щоби завидки брали сусідів, що їздять на мулах? (Правда, з джипом буде можливий лише варіант із фотографією, бо ніякий джип сюди не виїде, а як виїде, то тут і вклякне). То, може, вертоліт? Чи дядя-лотерейник був би, як більшість місцевих людей, що за першої ж нагоди кидають ці осточортілі скупі й суворі гори, і сходять вниз, продаючи за безцінь землю, а внизу, в долині, десь на околиці великого, брудного, голосного й загазованого міста будують собі кособоку салатову бетонну хату, коло якої і джип є де паркувати, і антену є куди повісити, і проституток привести, поки жінка відвідує родичів, що лишилися в селі.

— Знаєш, — вивів її з роздумів про лиху долю відчайдушного лотерейника Дордже, — Бувають речі, як золотий острів. Видно його здалеку. Видно, що він точно є, але зійти на нього не можна.

— Типу, шо — цим людям не дано виграти в лотерею?

Дордже посміхнувся.

— Не конче вигравати у лотереї. Кожен просто мусить віддати свою лепту, інакше лотерея перестане існувати.

— Олімпійський принцип?.. — тепер іронічно посміхнулась Редька.

— Зрештою, і те, і інше — гра, — знизав плечима Дордже. — І починалося, як гра, одна — в Шумері, інша — в Елладі. Шанс для слабких і вбогих.

— Прямо як Царство Небесне. — Редька силкувалася побороти спокусу й собі придбати квитка.

— Царство Небесне — це безпрограшна лотерея. Принаймні для смертних…

Утім метафізичні роздуми займали Редьку не надто довго. Як то каже google, «I’m feeling lucky»: крутнувшись на п’ятках, не знімаючи наплічника, Редька рвонула до першого ж продавця лотерей. Амі, котрого весь цей час майже не помічали, з переляку рвонув за нею.

У Редьки зажди був один і той самий спосіб тягнути як екзаменаційні квитки, так і коробочки з чимось їстівним, викладені шеренгами: третє згори справа. Так і тут, не довго думаючи, схопила квиток, що моментально обіцяв виграш із багатьма нулями, й, ледь встигнувши за нього заплатити, заходилася здирати золотавий захист. Серце похололо: ззаду показались ті ж нулі. От дурепа — треба дерти спереду, щоби не мучитись дурними сподіваннями! Амі заглядав їй через плече, й аби Редька не була така зайнята своїм мікроздирництвом, почула би, як на її плече тихо скапує його слина.

Наступної секунди вона не йняла віри своїм очам: спереду була одиничка! Не якась там одиничка після нуля з крапкою, а справжня, гостра і горда одиничище, що гарантувала тобі безбідне сільське життя з кольоровим телевізором.

— І-і-і-і!!! Є-е-е-ее!!! — Редька закинула голову догори так, як більше пасувало би герою мультика, ніж людській істоті. Зрештою, від її вереску перестали жувати свої корінці навіть аскетичні кози.

— Я виграла, я багата! Я пребагатюща! Я багатющісісінька! — Редька вже вимахувала квитком перед носом у Дордже, і їх вже оточував невеличкий натовп цікавих і, як здавалося Редьці, заздрісних місцевих жителів.

Дордже ледве видер у неї з рук того квитка.

— Ну? — скакала Редька. — Ну, шо я зможу купити нам?

— Гм. — Дордже зважував, вочевидь, курси валют у голові. — Зможеш коня купити, півкорови навіть.

— Га?..

— Ага. Тільки спершу тобі треба заробити місцеве громадянство. Вийди, наприклад, заміж за нашого другана. Чи каналізацію в селі проклади — може, дадуть за заслуги, хоча заміж все-таки легше. І коли ти все-все вже оформиш, вистоїш черги в будочках бюрократів і сплатиш всі податки, грошей залишиться о-он на ту шолудиву козу.

Редька миттю скисла. А от Амі навпаки: видно, нюхом прочув про перспективу одруження. Чи шолудива коза була йому не зайвою.

— Ю ноу, — втім почав він, — ай хев срі чілдрен. Ю нід зис тікет? Гів іт ту мі, містер май френд.

Дордже запитально глянув на Редьку.

— Ну шо? Давати?

Редька вкотре стала в стійку бойового пацюка:

— Ета єщьо пачіму-же? — обурилася вона радянською. (Видно, заміж таки хотілося, а тут — троє дітей). — Я виграла, я і вирішую, що з ним робити. Може, і в мене десь тут срі чілдрен! Мене хтось питав?!

Не дивлячись ні кому в очі, як то пасує багатим і нещасним, злосна Редька закрокувала геть по дорозі від базару, геть із села до гір. «От зараз поженуться ж і приб’ють мене за мою півкорову…» — думала вона. — «Кому таке треба?»

В самому кінці села стояла невеличка хата-мазанка. Аби Тарас Шевченко народився в Гімалаях, тут би він і жив скоріш за все: солома на стрісі, вікна блакитним підфарбовані, сякі-такі півники