Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

— А я чекатиму інших неприємностей. Сосуни — ідеальний спосіб, щоб відвернути увагу. На місці нашого ворога я дочекався б моменту, коли всі маги дивитимуться в небо, і напав би зі спини…

Я перелякано кивнула. Проте одразу ж подумала, що справжній маг дороги в такій ситуації повинен бути трішки впевненішим.

— Я зрозуміла, ваша величносте. Можете на мене покластися.

— Ну звичайно, я на тебе надіюся… Ти ще щось хочеш запитати?

Світлішало. Очі Оберона перестали горіти зеленим. Я кліпнула, потерла повіки, а коли розплющила очі — мій зір був звичайним. Я бачила контури дерев, бачила тіні. Благословлялося на світ, однак мені, як і раніше, не хотілося спати.

— Я хотіла запитати… чому, коли я билася в провулку, я не боялася? Ну, майже не боялася. А цих… чесно кажучи… спочатку мені було не по собі.

Він потер свою обсмалену бороду.

— У провулку ти розуміла, що тобі ні на кого розраховувати. Гарольда було отруєно. Ти вважала його підопічним, а не захисником, і поводилася відповідно. А від мене ти маєш право чекати захисту. Ти думаєш, я допоможу, все зроблю за тебе.

— Ні!

— Не ображайся, це відбувається несамохіть, поза твоєю волею. Точніше відбувалося. Я тому й узяв тебе з собою, щоб ти стала моїм воїном, а не курчам під крильцем квочечки. Зрозуміло?

Фіалк перемахнув через міжгір’я, і ми побачили табір.

Розділ чотирнадцятий

Маги в дорозі

На ранок караван вирушив у дорогу — повз небезпечний ліс, у глушині якого кублилися чудовиська.

Люди принишкли. Королівські музиканти не бренькали струнами, не перемовлялися стражники й кухарі. Комендант і канцлер їхали з протилежних боків карети. Шторки на вікнах їхніх високостей були наглухо запнуті.

Двічі караван перетинав вузькі тріщини, через які не міг би перестрибнути ані кінь (окрім Фіалка, певна річ), ані людина. Я вперше побачила, як «зводять повітряні замки», точніше, «повітряні мости», — це були справжнісінькі міцні горбатенькі мости з гладких колод. Вони виникали нізвідки за велінням посоха Оберона й танули в повітрі, щойно останній віз перекочувався на протилежний край ущелини. Здавалося, король чаклує легко, ніби грається, однак я чомусь була впевнена, що ці «мости» забирали в Оберона чимало сил.

Інтуїція?

Король верхи на Фіалку кружляв навколо каравану, то виривався уперед, то відставав, то тримався обабіч. Я їхала на чолі колони між Лансом і Гарольдом, і в нас не було часу, щоб і словом перемовитися. Щосекунди над караваном міг злетіти чорний розвідник, і доля Королівства залежала тільки від нашої влучності.

Першого розвідника побачив Гарольд, однак збити не зміг — промахнувся. Я бачила, як промінь, випущений моїм наставником, прослизнув під потворним розчепіреним корінням, мало не зачепивши його. Ланс, ніби у сповільненій зйомці, ще тільки повертав голову. Не встигнувши ні про що подумати, я стиснула посох мокрими долонями й розпиляла сосуна навпіл, наче дерево циркулярною пилкою.

Запахло стружкою. Дві половинки розвідника рухнули обабіч каравану. Ззаду хтось вигукнув «ура», хтось зааплодував, а я не відчула нічого, окрім роздратування: не час шуміти! Не час радіти! їх тут можуть бути сотні!

Другого розвідника збив Ланс, ледве ворухнувши плечем.

Потім дуже довго нічого не відбувалося. Від постійного напруження можна було збожеволіти. Дорога була одноманітною, чорний ліс так само тягнувся праворуч, і таким же сірим було пустище. Мені хотілося, щоб хоч що-небудь сталося, — я почувалася пружиною, яку всі розтягують і розтягують, а відпустити забувають…

А потім злетіли відразу три розвідники. На такий випадок у нас був договір — я збиваю того, що в центрі, Ланс — лівого, Гарольд — правого. Але ці чорні постійно мінялися місцями! У котрого мені пуляти?!

Мало не сталося нещастя: ми з Гарольдом вибрали одну ціль. Ланс підрізав іншого, однак третій — третій шугонув вище, розпрямив гілки, мені здалося, що я вже чую скреготливий крик…

І тут Ланс випустив у нього не просто промінь — струмінь вогню. Вогонь охопив сосуна повністю. Розламуючись у повітрі, він полетів вниз і, впавши, перетворився на купу чорної пилюки.

Ми мовчали. Це було найстрашніше очікування в моєму житті. Мені ввижалися зграї чудовиськ, що злітають над лісом. Раптом вони почули?!

Нічого не відбувалося. Гарольд видихнув крізь зціплені зуби.

— Пронесло, — сказав Ланс.

І більше нічого не промовив протягом багатьох годин.

Чорний ліс помітно порідшав. Змінилося повітря — стало вологішим, було легше дихати. Промчав мимо Оберон, вилетів уперед, провів посохом, перевіряючи, чи нема попереду небезпеки. Повернувся до нас:

— Повертаємо ліворуч! До річки!

І повів уперед, вказуючи дорогу.

* * *

Це було ще одне моторошне й водночас гарне місце. Річка, що протікала білим кам’янистим ложем, була схожа на лицаря в голчастій броні: береги вкриті величезними кристалами льоду, крижані шпичаки стирчали з дна, наче зуби Фіалка. Подекуди над водою нависали крижані лінзи, такої досконалої форми, ніби їх спеціально виточували на оптичному заводі. І вони діяли, ці лінзи, ще й як. Річка якраз несла труп якогось дрібного звірятка, і, коли воно пропливало під лінзою, я побачила кожну шерстинку, кожен мокрий вусик, кожен пухирець на висолопленому чорному язиці…

Мені стало млосно. На щастя, кухарі не брали воду з річки — вони ламали, як хмиз, гігантські бурульки й розтоплювали їх у казанах.

Дивно, незважаючи на крижану річку, тут зовсім не було холодно. Над водою постійно клубочився ріденький туман. Цікаво було б прогулятися вздовж берега. Утім, я так втомилася від полювання на розвідників, що ні про які прогулянки й мови не могло бути.

— Ліно!

Я озирнулася. Принцеса, схожа на Мальвіну (а я тепер точно знала, що це Ельвіра), сиділа на складаному стільчику перед розколотою крижаною лінзою, всміхалася й манила мене пальчиком.

— Чого тобі?

Мабуть, треба було сказати: слухаю, ваша високосте, чи щось подібне, однак у мене язик не повертався. Та хто вона така, принцеса-наречена? Тягар, річ, традиція, яку терплять для годиться і возять у кареті зі щільно запнутими занавісками. Зле, звичайно, так думати про людину, яку до того ж погано знаєш, та хіба я обіцяла постійно бути доброю?

— Ліно… Ви добре стріляєте. Я бачила.

Ні, не дарма в школі вивчають байку про ворону й лисицю. А може, навпаки — дарма. Бо якщо тобі правильно лестять — ти починаєш усміхатися.

— Як же ви бачили? Адже у вас занавіски…

— А я в сідло пересіла, їхала верхи й все бачила. Здалеку, звичайно, нелегко розібрати, хто саме збив чудовисько. Але у вас промінь зелений, я знаю. На мій погляд, цей зелений промінь сосуни запам’ятають назавжди…

— Та нічого вони не запам’ятають, — сказала