Марина та Сергій Дяченко - Ключ від Королівства

— Але ж ми не втратимо?

— Звичайно, ні. Ми будемо спостережливими, дуже спостережливими. Ти ще про щось хотіла запитати?

— Так, — я пригадала холодок у животі від тих його слів: «карається смертю». — Що означає «залишити службу в дорозі»? Хіба є такі дурні, які тут, у цих місцях, кинуть нас і втечуть?

Просто під копитами Фіалка раптом з’явилася бездонна тріщина. Я роззявила рот. Фіалк, ніби нічого й не сталося, розпустив крила, на мить завис у повітрі й, перелетівши прірву, м’яко приземлився на другому боці.

— Розумієш, Ліно… Дурних, звичайно, нема. Усі чудово розуміють: поки ми разом, у нас є шанс. Однак у дорозі бувають такі ситуації… Нам буде страшно. Усім. А страх пробуджує в людях відчуття, про які вони раніше навіть не підозрювали. Почнуться сварки, розбрати…

— Як у канцлера й коменданта?

Оберон зітхнув.

— Ти думаєш, вони раніше не сварилися? Лаялися, ще й як. Тому їхня сварка мене не турбує. Поки що. Поки вони не надумають ділити владу.

— А принцеси…

— Те ж саме і з принцесами. Ти думаєш, Ельвіра раніше не вередувала? Олександр із нею намучився…

Я не зразу второпала, що Олександр — ім’я принца.

— То чи не простіше, — почала я тему, котра давно мене хвилювала, — залишити принцові одну наречену?

— Простіше, звичайно… І гуманніше. Однак неможливо.

Фіалк перемахнув ще через одну тріщину. Цього разу я навіть не здригнулася.

— А чому?

— Бо такими є закони Королівства. Дівчина, яка босоніж постукала у ворота рано-вранці, назвалася дочкою далекого короля й хоче стати нареченою принца, повинна бути прийнята. Принцеси-наречені дуже бажані для «тонкого» світу — вони сповнені надій, навколо них встановлюється гармонія…

— Нічого собі гармонія! Навколо цієї Ельвіри?

— Уяви собі. Думаєш, вона вередує, бо лиха? Та вона ж бореться за своє щастя! Вона таким чином хоче привернути до себе увагу принца… І їй це вдається. Він тільки про неї й говорить.

— Він же її терпіти не може!

— Це зараз йому так здається. А насправді він до неї небайдужий.

— Та-ак? — протяжно вимовила я.

Мені іноді здається, що я нічого не розумію в житті.

Оберон раптом вхопив мене за плече.

— А тепер дивися вперед. Бачиш?

Я глянула туди, куди він вказував. Чорне потворне дерево на межі лісу й пустища раптом заборсалося, засмикалося і злетіло в повітря, обсипаючи камінчики з короткого коріння. Гілки-лапи затріпотіли, стовбур розпрямлявся і складався, ніби складаний ножик. Такої тварюки я ніколи на жодному малюнку не бачила. Це був не птах, не ящір, а якась літаюча потвора!

— Дуже небезпечні, — пошепки сказав Оберон. — Це розвідник. Зараз він подасть сигнал…

Тварюка вибухнула звуком, схожим на скрегіт заліза по склу. Я ледве втрималася, щоб не заткнути вуха.

І тут із лісу як шугоне зграя таких самих «літаючих ялинок»!

Вони не кричали. Вони мовчки здійнялися над нами — мені здалося, що їх там штук сто, не менше.

— Це сосуни. Зараз вони влаштують хоровод — коло в колі. Почнуть кружляти врізнобіч. Від цього їхнього обертання зміщуються земні шари. Жертву затирає каменепадом. Сосуни сідають на труп чи трупи, пускають коріння й мирно ростуть кілька років, поки вистачає поживи.

Я вчепилася в його руку.

— Тікаймо швидше!

— Але ж ми розвідники, а не втікачі… Бери посох. Повторяй за мною.

Він однією рукою підкинув свій чорний посох. Тонкий промінь різонув по зграї, тварюки безшумно заборсалися. Оберон ударив ще й ще раз — запахло свіжою деревиною, наче у столярній майстерні. На голови нам посипалася хвоя. Фіалк витягнув шию, розпрямив крила, став дибки. Чорна тварюка рвонула вниз, явно збираючись вп’ястися кігтями мені в очі. Я заволала із жаху, зажмурилася, вчепилася у посох, ліва долоня стала гарячою, ліва — скрижаніла. Бабах!

— Ліно, бийся, як маг, а не смали своєю самодіяльністю мені бороду! Нумо!

І Оберон, підхопивши мене під пахву, зіскочив з сідла.

Пс-с-с! — зметнувся його промінь. Трісь-трісь-трісь! — посипалася тирса. Зграя чорних істот, що вже зібралася було в хоровод, знову розлетілася на клапті кіптяви.

Я обперлася на посох і сама до ладу не розуміла — це моя зброя чи милиця? Від жаху тремтіли коліна, чорні сосуни кружляли над головою, проте найстрашнішим було те, що зараз Оберон усіх їх переб’є, а на мені назавжди залишиться клеймо боягуза!

Я вирівняла дихання. Відчула теплий клубок у животі, підняла його в серце, в ліву руку, в посох… Вогонь!

Небо заяскравіло зеленим і червоним. Мій залп вийшов гарнішим, аніж у Оберона, проте, здається, нікого з тварюк я не зачепила.

— Економніше, Ліно, тонким променем, прицільно. Дій.

Я знову відчула під грудьми теплий клубок…

Коли починаєш битися по-справжньому, страх зникає. Я це давно помітила, ще в пісочниці, коли до мене чіплялися старші дівчатка, їжте на здоров’я, панове сосуни!

Чорна зграя розпалася: половина повернула назад до лісу, а половина піднялася вище й там вправлялася в повітряній гімнастиці. Однак тварюк було надто мало, щоб побудувати два хороводи. Виходила якась зіпсована дірява карусель. А після того як Оберон прицільно збив трьох, «летючим ялинкам» розхотілося мати з нами справу. Вони всі зникли за верхівками дерев.

Я стояла, як тринога, навалившись на посох. Підійшов Оберон. Його очі світилися яскравіше, проте одна половина бороди була явно коротшою за іншу.

— От бачиш. Ну абсолютно нічого боятися.

Я зіщулилася й потупила очі.

— Це я… вам в обличчя… що ж тепер буде?

— Нічого не буде, відросте… Ти молодець, молодець, не пхинькай!

Він однією рукою пригорнув мене до себе — тільки на мить. І я зрозуміла, що це і є щастя. Скромне бойове щастя мага дороги.

* * *

Назад ми поверталися вже вдосвіта.

— Сьогодні, Ліно, ми поведемо тут караван. Ось цією дорогою. Там дві прірви, через них я перекину тимчасові мости. Ти поїдеш на чолі каравану, і тільки-но побачиш чорного розвідника — збивай. Не можна допускати, щоб вони подавали сигнали своїм. Інакше біда.

— Але ж ви прогнали їх, — ризикнула зауважити я.

— Ми їх прогнали, Ліно. Та за півгодини тут знову виростуть їхні пости.

— Але ж ми перемагаємо!

— Нас було двоє, і кожен бився на повну силу. Коли вони побачать Королівство, їх злетиться не просто сотні — багато тисяч… А нас четверо. На весь караван. Якщо вони встигнуть вишикуватися в коло, завести хоровод хоч на секунду — вважай, кінець. І ще паніка, коні злякаються, схарапудяться, переламають ноги…

Він говорив дуже переконливо. Я знову добряче налякалася.

— А… чому я? Тобто я, звичайно, все зроблю… Та раптом промахнуся?

— Не промахнешся. До того ж із тобою будуть Ланс і Гарольд.