Роман Іванович Іваничук - Країна Ірредента. Злодії та Апостоли

і стрімкою скелею запаморочливо падає в зашумлене правічними борами бездоння, а з круглої нори, із камінної утроби, вибухає сріблясто-біла бурхать; на долах вона назветься Прутом, який, перекотившись водоспадами, вихопиться на рівнини й відкроїть від України найзеленіший шмат землі, щоб показати її як екстракт краси європейському задимленому світові — ось яка Україна!

І шепотів я тоді у мареві сну: погляньте, добрі сусіди й вороги тяжкії, — де ви ще бачили таку красу, а це ж тільки невеликий шмат мого краю; моя земля вся така — найпишніша у світі: від гір простилається широка безкрая рівнина, а на ній села і міста, вивершені банями церков, над благословенним моїм світом опустилося шатро синього неба, й течуть по тих рівнинах бурхливі й тихі ріки, що випливають зі сповитих сизими туманами гір.

Та явилося мені й інше видіння — не уві сні, а в недремній пам'яті, переданій у спадок від дідів і прадідів: я побачив із вершини мого життя всю долю рідного краю, і раптом зітліла пахуча зелень на моїй землі, й небо змеркло в куряві димів, а переді мною розпростерлося поле після битв, вкрите трупами. Жовті кістяки з чорними очними ямами зяяли під небом, немов образ самої смерті. Повсюдно ржавіла й проростала будяками зброя, над мертвими кіньми зі здутими животами кружляло гайвороння, й повітря повнилося зловісним карканням і млосним смородом розпаду…

Весь мій край, який щойно ввижався мені як серце земного едему, змінився у моїй пам'яті на схололі пожарища з чорними ребрами спалених церков, зі стовбурами димарів, що звелися над попелищами, немов сторожі пекла, в прибиті дощами руді плямиська крові, в переповнені закатованими людьми тюрми — що ж це трапилося із моєю землею, чи то, може, вона такою й стала б, якби всі столітні втрати збіглися в один мент на пострах Всесвітові?

Я прокидаюся з того жахливого мороку, страшне видіння змінюється на слова, почуті ще в дитинстві: то я, тринадцятилітній хлопчина, слухаю розповідь мого діда Максима, який повернувся після десятилітньої каторги з Колими; розповідає він мені про все, що бачив і пережив на своєму віку; мені страшно, проте в душі зроджується дитячий оптимізм, який не дає тій пітьмі поглинути мене всього, і має він запах меду із пасіки прадіда Пантели в Підбужжі: ми поверталися тоді з його гостини, і той медовий солод, немов надія, злагіднював полинову гіркоту дідусевої розповіді.

…Пані Терміна Шухевичева отримала з Відня від Коновальця зашифровану телеграму «про виправу віденських пластунів до Львова» й утямила, що на зустрічі з «пластунами», як і домовлялися з Полковником, мають бути присутні Андрій Мельник, Дмитро Донцов і Максим Безрідний.

Вона прибирала гуцульську кімнату, в якій мешкав її внук Роман, звеліла йому повиносити книжки й папери: хлопець готувався до вступу в Політехніку. Роман спитав у бабусі, чи може він бути присутній, як колись, під час розмов старших у гуцульському покою, однак на це конкретної відповіді не отримав: «Ти вже подорослішав і сам відчуєш, коли тобі треба буде вийти з кімнати».

Пані Терміна гаряче привітала молоду пару: «Я для вас підготую верхню кімнату, й там ви зможете провести весь свій медовий місяць». Дашкевич на те відповів вдячним поклоном, а Олена вся спалахнула червінню, почувши в запрошенні господині прозорий натяк на подружні стосунки. Ольгу Левицьку-Басараб пані Шухевичева ледве впізнала: туск за чоловіком висмоктав з її обличчя жіночу м'якість, Ольга була сувора, стримана, й рідко коли дотикалася до її уст усмішка.

На визначену годину, після обіду, завітав на Собіщину другий тур гостей: доктор Дмитро Донцов із дружиною Марійкою з Бачинських, меценас із Ходорова Максим Безрідний та із сивими скронями і вродливим обличчям полковник Андрій Мельник.

У покою стало гамірно, вітальні балачки тривали досить довго, аж урешті вирлоокий Донцов сів за стіл і промовив сухо: «Ну прецінь…», що означало: для чогось ми тут зібралися, шановне панство…

Запала мовчанка, хтось мав почати розмову, проте ніхто не зважувався заговорити першим: всі ж бо знали, що настав відповідальний момент, і з цієї миті від кожного з присутніх залежатиме не тільки його власна доля, а й долі тисяч або й мільйонів людей, котрі підпорядкуються прийнятому тут рішенцеві…

А біля вікна стояв юнак Роман Шухевич — весь напружений і сповнений готовності прийняти для себе на все життя волю мужів, які сьогодні зібралися в гуцульському покою пані Терміни.

«Ми стали на порозі нової епохи в історїї нашого народу, дорогі мої приятелі, — заговорив Донцов. — Ми є свідками становлення нової ідеологічної течїї, яка зародилася під час війни на полях битв за самостійність України. Однак нині, з причин наших невдач, вона мусить перерости в організований політичний рух з партійним забарвленням і називатиметься інтегральним націоналізмом, тобто цільною і єдиною політичною субстанцією, в якій окремі ланки будуть нерозривно зв'язані між собою, залежатимуть одна від одної, а всі разом підпорядковуватимуться єдиному началу — без дискусій і обговорень».

Крайовий командант УВО полковник Андрій Мельник уважно вислухав мову доктора Донцова, що прозвучала як давно продумана ним декларація програми нової партії… А втім, під час останньої зустрічі Мельника з Коновальцем у Львові, коли була створена перша клітина УВО, до схожої перспективи розвитку підпілля доходили й вони обидва у повній згоді, тільки форма майбутньої організацїї, яка мала б очолити підпільну армію, на їхню думку, мусила бути за всієї дисциплінованості й обов'язковості виконань рішення Проводу не надто вузькою і не тоталітарною… Тож сказав полковник Мельник без виклику, але твердо:

«Ваша ідеологія, пане Дмитре, цілком прийнятна для майбутньої організації, котра має бути створена на грунті УВО як цементуюча сітка революційних сил. У цьому я нітрохи не сумніваюся. Однак, думається мені, тоталітаризм не властивий психології українця, і така, як ви пропонуєте, організаційна схема може відштовхнути від нас народні маси, а без їхньої допомоги неможливе існування тепер бездержавного війська. Повна ізоляція може стати для організації згубною. Зрештою, на установчій конференції УВО в Подєбрадах, як мені стало відомо, українські старшини прийняли дещо інші ідеологічні засади Юліана Вассіяна: широта організації, залучення прозрілих, інтернаціональний склад армії, зв'язки з хліборобами і робітництвом…»

Донцов нахмурився й відказав, стримуючи роздратування:

«То згубні для андеграунду засади: всепрощення, розмитість… Позитивізм Грушевського, Антоновича, Липинського і того ж таки Вассіяна довів нас до поразки, пане Андрію. То глорифікація плебея!.. Ми ж мусимо виховати політичну аристократію з духом провідної вищості й завойовницького розгону. Хіба не бачите, як народ застигає й лінивіє в