Ірен Віталіївна Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

— i жоден з колег навiть не здогадується, що кiлька хвилин тому вiн поводився, як останнiй покидьок, сопучи, гикаючи вiд випитого пива i спливаючи потом на бiлому тiлi своєї тимчасової партнерки перiоду власного неолiту.

...Вiн повернувся вчасно. Одягнув пiджак, пiдтягнув краватку. Сiв на своє робоче мiсце. Люди поверталися з перерви, весло перегукувались.

— Ну як, виконав прохання дружини? — запитав його Дiттер.

Саня кивнув на пакунок:

— Звiсно. Як завжди.

Дiттер посмiхнувся.

Розмову було закiнчено.

Саня обтер руки вологою серветкою i взявся до справ. Чудовий, добропорядний пан, котрий пожертвував обiдом заради того, аби зробити дружинi приємне. На якусь мить пiд бiлою сорочкою, десь нижче шлунку, ворухнувся спогад про гольфи Лаури. Ворухнувся, замурчав, вiдригнув пивним паром i скрутився калачиком до наступного разу. Вiн не змiнить своїх звичок! I в цьому буде його помста свiтовi. I Сонi. Вiн лише не знав за що.

Максим. Коридорний

Прочинивши свої дверi, Макс вичiкував, коли родина Романа Iвановича нарештi розпрощається i звiльнить мiсце в передпокої. Побачив, як Вiра Власiвна, роздавши i отримавши поцiлунки, пiшла нагору. Вiн не любив зустрiчатися зi спiввiтчизниками. Не любив їхнiх поглядiв, у яких свiтилася зверхнiсть i навiть неприязнь. Але якщо добре поритися, то за цiєю зверхнiстю таїлося щось зовсiм iнше — незадоволенiсть собою. I нетерплячiсть. I бажання зберегти своє реноме в очах iнших, мовляв, ми тут тимчасово i скоро переїдемо до власного помешкання i гiдно увiллємось до лав щасливчикiв.

Це йому, Максовi, байдуже, де i як жити, де i ким працювати — адже свої плани вiн вибудував давно i не збирався нi перед ким звiтувати. А його нинiшня робота — лише набуття досвiду, який вiн обов'язково використає в майбутньому. Завтра вiн може пiти розносити пiцу, пiслязавтра — гаруватиме на заводi чи танцюватиме в стрип-шоу. Головне — побачити i вiдчути якомога бiльше, а потiм втiлити це в мистецтво. Але то буде пiзнiше i не тут, хоча студiя «Бабельсберг», що розташовувалася неподалiк, спiвпрацювала з компанiями Лос-Анджелеса i на сьогоднi була одним з центрiв європейської кiнематографiї. Макс навiть познайомився в однiй мистецькiй пивницi, де тусувалися головним чином довколокiношнi невдахи, з одним дивним типом, старим Петером Шнiтке, котрий, за його зухвалими спогадами, працював там оператором i знiмав саму Грету Гарбо. У це мало вiрилось, але Макс не втрачав надiї, що старий брехун допоможе йому влаштуватися туди будь-ким — хоча б помiчником освiтлювача. Та поки що справа не йшла далi розмов у тiй же пивницi.

— Скоро сюди на ювiлей студiї має приїхати один мiй старий друзяка, — запевняв старий. — Неабияка шишка! Я вас познайомлю. Вiн майже такий навiжений, як ти. Але вже ключик до нього пiдбиратимеш сам — вiн може i послати...

Макс мало вiрив у хмiльнi бурмотiння приятеля i тому чудово розумiв, що тут лише перевалочний пункт, прикидка власних сил, гартування волi i втiлення мети — навчитися долати труднощi. Але про це нiхто не мусить знати! Нехай думають, що вiн — гей, коридорний, обслуга. Йому цiкаво влiзати в будь-яку шкiру. Адже передусiм вiн — художник. Художник у тому розумiннi, в якому ним був Тарковський чи Пазолiнi. На менше вiн не згоден.

Побачивши, що за Вiрою зачинилися дверi, Макс спустився до передпокою. Одягнув коротку потерту шкiрянку, прихопив з полицi шлем, краги i вийшов до гаражу, де стояла його залiзна конячка.

На сьогоднi i завтра вiн взяв вихiднi. I навiть якщо б господар готелю йому вiдмовив, вiн би не вагаючись звiльнився. Адже подiя, на яку вiн поспiшав, була важливою: на кiнофестиваль привезли фiльм, до якого вiн кiлька рокiв тому написав сценарiй. Вiн i уявити собi не мiг, що таке може статись! Одначе тиждень тому йому зателефонував з Києва Жека i, захлинаючись вiд слини (Макс добре уявляв, як в запалi той, за давньою, ще шкiльною звичкою, за яку його й прозвали «Слинявий», заплював всю слухавку) повiдомив, що «нiбито» його колишнi роботодавцi з продакшн-студiї везуть на фестиваль картину, що має таку саму назву, як i його сценарiй. То ж, вiрогiдно, це був той самий фiльм. Жека був журналiстом i побожився, що судячи з вiтчизняних рецензiй, так воно i є.

— Старий, — кричав в слухавку товариш, — Ти повернешся сюди на конi! Я в цьому впевнений!

Хай там як, а iнформацiю треба перевiрити. Могли бути i збiги. Весь тиждень Макс нишпорив в Iнтернетi, набираючи назву свого сценарiю. I щоразу не вiрив очам, читаючи короткi анотацiї до фiльму. Але вiн точно пам'ятав, як розплатившись iз ним за роботу, продюсер печально повiдомив, що проект закрито. Один бувалий режисер, його старший товариш, заспокоюючи, сказав, що таке зараз трапляється часто i називається «вiдмиванням грошей»: хтось «замовляє кiно», платить певну суму найманим виконавцям, а по завершеннi роботи закриває проект з рiзних «об'єктивних» причин i бiльшiсть коштiв осiдає в його кишенi. Макс давно змирився з тим, що його робота пропала.

...Було ще дуже рано. Макс обережно викотив мотоцикл з подвiр'я i вирiшив дiйти з ним до рогу вулицi. Вiн досi не поставив на мотор глушник i тому намагався не дратувати мешканцiв передмiстя. У кiнцi вулицi помiтив Марину, котра квапилася на електричку. Гарна дiвка. Живе в цiй цукрово-вершково-показово-зразковiй родинi, де всi вдають, нiби ось-ось отримають спадок вiд дiдуся-мiльйонера.

Марина його не помiтила. Макс уже хотiв завести мотор, але ще на пiвхвилини пошкодував тишi. Помiтив, як з-за рогу виїхало авто — остання марка «майбах-цепелiн» i дуже здивувався: у мiсцевих таких автiвок не бачив. Розкiшне авто зупинилося бiля Марини. Дiвчина по-хазяйськи вiдчинила дверцята. Ого, посмiхнувся Макс, то на вас, шановнi добродiї, напевно, чекає сюрприз! Мабуть, знайшла дiвка багатенького спонсора.

Макс завiв мотор, порушуючи ранкову iдилiю. Об'їжджаючи помешкання фрау Шульце, кинув оком на подвiр'я — помiтив, що до своєї дiлянки в палiсаднику вийшла закутана в чоловiче пальто Соня. Сiла на лавку, пiдвела голову до яблунi, посмiхнулась своєю нетутешньою посмiшкою, яка так подобалась йому. Взагалi, Соня привертала увагу бiльше, нiж iншi. Нагадувала тиху водну гладь, на яку вилито мiльйони тонн нафти, що вкрила її щiльною плiвкою, пiд якою б'ються у мовчазному вiдчаї зграї риб. Вiн кивнув Сонi i виїхав на трасу. Кiлька годин доведеться провести в дорозi. I це чудово.

...Берлiн дихнув в обличчя вологим вiтром, в якому вже вiдчувалася весна. Мотоцикл Макс залишив на стоянцi в мотелi на в'їздi в мiсто i зайшов у метро. Дiстався