Володимир Костянтинович Пузій - Бісова душа, або Заклятий скарб

Андрій промовчав, воліючи не видавати всіх секретів. Але справді, не встигни вони вчасно, довелося б Ярчукові зустрітися зі своєю смертю-кисимом набагато раніше, ніж він того бажав. Однак так уже вдало склалося, що сім років тому Андрій пригледів тут дві дуже цікаві осички, що схилили одна до одної верхівки і сплелися віттям, як місточком; вгледів він тоді і те, що місточок той непростий: якщо вимовити потрібні слова та вчинити відповідно, стає він Джерелом — рівно на сім ударів серця. Якраз вистачило, аби все Андрієве воїнство встигло проскочити.

І все-таки Ярчук не був упевнений, що вони у безпеці. Непокоїла думка, чи відірвалися остаточно від погоні, чи нема серед татар якогось штукаря, здатного відкривати Джерела — цього Андрій не знав. І тому намагався від’їхати якомога далі.

Ще сильніше його турбувало інше — розмова з Костем. Точніше — те, що нечисть чекав саме Ярчука, як чекали Андрія і ті, хто стояв за Костем. Кисим. І «та, яка все влаштувала», яка «сильніша за Кисима».

Та, додав він подумки, яка і спрямувала їх у Яв. Начебто-Миколчина-матір.

«Хоч і старий ти, Андрію, але, як і раніше, наївний і довірливий, обдурити тебе — що іншому висякатися, — лаяв він себе. — Побачив голу бабу — і останнього розуму позбувся, думати почав тим, що нижче пояса. От і маєш по заслузі».

Відчутно боліло ліве плече, хоча зазвичай після нашіптування наступало полегшення. Їхати на коні було важко, кожен поштовх віддавався у рані, і Ярчук, сказавши, що хоче пройтися пішки, сплигнув на землю. Стрибок ледь не доконав його, Андрій похитнувся і вхопився за сідло, щоб не впасти.

— Сильно зачепило? — спитав Степан. — Може, зупинимось?

— Давай до лісу, а там уже зробимо привал. — Йому дуже не подобався степ, що розкинувся навколо. Трава, щоправда, цього разу не витріщалася з верхівок чаклунськими очима, але… все одно, щось витало в повітрі, гірше, між іншим, за ковилові очі.

Сяк-так вони дісталися до лісу, але виявилося, зблизька він виглядає не краще за степ. Знову ж, ніяких чудасій у ньому не помітиш; оце і тривожило.

— Степане, ти нічого такого не відчуваєш?

Вовкулак, принюхуючись, покрутив головою з боку в бік.

— Наче ні.

— Слухай, а куди це наші чоботи завіялися? — раптом помітив Ярчук. — Через Джерело ж разом проскочили, а тепер щось їх не видно.

— Може, пішли на полювання, — хмикнув Степан. — Вибач, братику, але, як на мене, даремно турбуєшся. Весь час погано не буває. Колись наступає передишка.

— Ага. Тільки передишки інколи трапляються такі короткі, що ми їх не помічаємо. Ну, вибирай місце для привалу…

— Дивіться, а то не хатка часом? — гукнув Миколка. Він сидів верхи і зараз вказував кудись у хащі, на щось, видиме тільки йому.

— Зіркий хлопець, — схвально пробурчав Степан. — Збігаю подивлюся, що там за будівля, а ви поки тут зачекайте.

Повернувся він дуже спантеличений.

— Ну-у… Пам’ятаєш хатинку, яка над нами пролітала? — як дві краплі води схожа на цю, тільки вона землі міцно тримається. Всередині нікого. І слідів жодних. Навкруги все травою поросло, ні стежинки, ні гілок зламаних. Що скажеш?

— Заночуємо там, — вирішив Андрій. — Все одно далеко нам не відійти, а якщо той, хто живе в ній, захоче нас знайти, — знайде і в хатинці, і неподалік від неї. Згоден?

Степан скривився:

— Наче все правильно кажеш. Тільки на душі в мене неспокійно. Ви влаштовуйтесь, а я ще поблукаю поблизу — придивлюсь, принюхаюсь.

Хатка і справді міцно вросла у землю, лап не розгледіти (якщо взагалі вона їх мала, бо необов’язково ж, аби у хати знизу лапи росли…). Стіни, як і в тієї, найбільше схожі на величезні пряники, втім, надзвичайно старі, засушені, зі стертими краями. На віконницях — мерзенні морди. Двері були не зачинені.

«Найсмачніші яблука — в сусідньому садку. Але і собаки найзліші — теж там», — подумалось не до ладу.

— Яблуками пахне, — прошепотів Миколка, заходячи до хати.

* * *

Хоч і дошкуляло Андрієві плече, а перш ніж боки відлежувати, слід було попрацювати. Він розсідлав і почистив Орлика, перезарядив пістолі і тільки тоді міг розслабитися — зовсім трішки.

Зсередини хата виглядала набагато акуратніше. Піч, щоправда, була нетоплена, але біля припічка чекав невисокий стос дрів, тож незабаром розпалили вогонь. Їстівного у хаті нічого не знайшлося, але Андрій не переймався: він у будь-якому випадку змусив би своє «військо» харчуватися власними припасами, аби не ризикувати…

Перекусив залишками в’яленого м’яса хвостатих зайців, потім влаштувався на лавці біля вікна і заплющив очі. Лише на хвильку. Аби біль трохи вгамувався.

Про подальші події він дізнався вже набагато пізніше, від Миколки.

Повернувся з розвідки Степан, який заодно вдало пополював. Здобутий ним заєць цього разу виявився звичайною тваринкою, яких у Яві багато. Його засмажили, але Андрія вирішили не будити, просто відклали частку на завтра.

— Нехай відпочиває, — пояснив Степан. — Він у нас і так останнім часом знервований, а тут іще ця рана. Йому зараз поспати — саме те, що треба.

Миколка погодився із вовкулаком.

Умившись водою із струмка, що дзюркотів неподалік, теж налагодилися спати. Орлика відвели у невеличкий хлівець за хатою — і міцно зачинили, аби ніхто всередину не заліз. Хоча, як правильно зауважив Степан, кінь сам може постояти за себе, якщо хто здуру вирішить на нього напасти.

Спалося Миколці погано, снилися якісь пацюки, хоботи і чорти. Жах!

Кілька разів хлопець прокидався і довго лежав, вдивляючись у стелю, — здавалося, зі щілин між дошками на нього витріщалися чиїсь очиці з вертикальними зіницями. Завмираючи від страху, він не помічав, як знову провалювався у безодні сну, совався на лавці, вкривався потом і ледь чутно рюмсав уві сні.

А потім йому припекло — довелося вставати, йти на двір…

Він уже виліз назад на пічку, коли почув чиїсь кроки.

От тоді і пригадав, що спросоння не зачинив двері.

Той, хто ходив довкола, постояв трохи біля вікна, зітхнув і попрямував до дверей. Хлопчик завмер, силкуючись не видати себе ані звуком, навіть перестав дихати. І їй-богу, ледь не вмер від переляку, коли тихий жіночий голос вимовив:

— Чи є хто вдома?

Перебираючи подумки можливі відповіді («Нікого немає!», «А хто вам потрібний?», «Навідайтесь зранку»), хлопчик вирішив, що краще промовчати. Однак нічна гостя так запросто йти не хотіла.

— Господарі, люди добрі, пустіть переночувати, — задушевно попросила вона. — Я багато місця не займу, не об’їм вас, не обіп’ю. Пустіть, а то на дворі страшно одній!

Миколка перелякано глитнув і подивився на старших. І вовкулак, і Андрій —