Семен Дмитрович Скляренко - Святослав (укр.)

чи й гривню. Коли ж у когось не було чого дати, Сварг і не вимагав, а лише ставив умову: тепер він кує лемеші, серпи, прийде час – і йому допоможуть, одроблять.

І нагода одробити Сваргу трапилась одразу ж після смерті батька Анта, коли три брати поділили між собою спадщину і коли Сварг узяв те, що нібито нікому не було потрібне, – всяку кузнь.

Він приїхав на старе дворище наступного ж дня після похорон і возив цю кузнь з раннього ранку до пізнього вечора. І вночі не спав, а все ходив при світлі місяця біля своєї корчениці, розкладав кузнь, гримів залізом так, що луна котилась аж до Дніпра.

Над осінь, коли любечани закінчили роботу на полі, Сварг пішов до тих, що завинили йому за всяку кузнь. Він не турбував людей, коли вони порались на полі: у рільників дорога своя година, у кузнеця своя. Але зараз він просив їх поїхати з ним по Дніпру вище від Любеча й допомогти набрати руди. Хоч у людей ще було багато свого діла – йде осінь, за нею зима, треба збирати гриби, шукати бортів, возити дрова, бити звіра, – але вони мусили їхати з Сваргом.

Правда, Сварг довго їх не затримав. Він знав, де брати руду. Обминув соснові бори й зупинився там, де росла береза й осика. Він знав такі кручі, де важку, червону, як кров, руду можна було брати просто руками. За кілька днів він привіз шість лодій руди. Люди ж перенесли її до самої корчениці.

Потім Сварг заходився ставити домниці. Ніхто, крім нього, не знав тепер, як викладати зводи, робити верх, бити внизу парні[63], перемішувати шари вугілля й руди. Та й сам Сварг не міг з дитячих років цього пам’ятати. Але немарно бував він у Києві, придивлявся до роботи спритних київських кузнеців.

Тепер йому знадобився й ліс, що ріс біля самої хижі. Разом з людьми він звалив чимало дубів, напалив вугілля.

В одну з ночей з усіх гнізд Любеча побачили, як під лісом, там, де йде шлях на Остер, спалахнув вогонь. Думали, що це, може, крийте нас боги, загорівся ліс, повисипали з хиж і землянок, щоб бігти й гасити пожежу.

Але не пожежа то була – там, під лісом, недалеко від корчениці Сварга, горіли три вогнища. Біля них стрибали, кричали кілька чоловік, тривожна луна котилась у лісі, червона заграва встала під небом.

Ніхто не пішов до лісу. Уже здавна чули, що кузнеці – то страшні люди. А в цю годину, коли вони варили залізо разом із своїми сварожичами, й поготів страшно було до них підступитись.

Відтоді кузнець Сварг час від часу їздив і брав руду, розкладав вогнища попід лісом, варив залізо. Тепер вже любечанам не доводилось везти з Києва-города шматки криці, щоб кувати з них лемеші, серпи. У Сварга була своя криця, її вистачало на всіх.

Про самого Сварга йшло дедалі більше чуток. Колись, говорили люди, на отчому городищі, де зараз лишився Антів Микула, варили гуртом залізо, з кузнецями були всі сварожичі, пращури дому. Але ті кузнеці повмирали, сварожичі одвернулись, пращури пішли в ліси чи поля.

А Сварг зумів скликати пращурів, він добився до сварожичів, він один на весь Любеч вміє варити залізо, але знає не тільки це – він все знає, все може, все вміє, – страшний, однак дуже потрібний чоловік.

До Сварга йшли тепер кувати, варити, загартовувати всяку кузнь. На дворі в нього було кілька коней, биків, корів і два чорних цапи – гартувати залізо. В корчениці його була не тільки всяка кузнь. Він мав трави, всяке каміння, обереги, причари.

5

Микула не міг зрозуміти, чому все йдеться на зле. Але нещастя, як пізньої осені жолуддя з дуба, сипались і сипались на нього.

Здавалося, він жив по правді, вчасно приносив жертви богам, раніше ніж самому щось з’їсти кидав у вогнище перший кусень чурам, але ніхто тепер йому не допомагав, життя важчало, двір убожішав, йшлося зовсім на зле.

Звичайно, смерть Анта завдала великої й непоправної шкоди роду. Поки старий жив, всі до Микули ставились з пошаною, ніхто його не чіпав і ніхто йому не шкодив. Хоча й з батьком було не легко, але вони все ж були вдвох, коло них була й Віста, на дворі в них ходив батьківський бойовий кінь, час від часу вони випалювали шматок лісу над Дніпром, корчували пні, щовесни проходили з ралом, кидали в землю зерно.

Був, до того, Ант ще й добрим, тямущим мисливцем, рибалкою, знав, де можна знайти в лісі борті, де живе звір, водиться риба. Разом із ним ходив і Микула, – вони ніколи не повертались до своєї хижі з порожніми руками.

Після смерті Анта все змінилося, тепер двір Микули став таким, як і інші в Любечі, що було кращого на дворі – взяли Бразд і Сварг. Коли після тієї страшної тризни брати приїхали кіньми й забрали своє добро, Микула аж за голову схопився – адже вони взяли все, у нього лишились тільки кінь, віз та рало.

Проте Микула ще тримався. Він має руки, має руки й Віста, удвох вони посіють, скільки їм треба, у лісі ще від батька знає Микула бортні захожаї[64], у Дніпрі є риба! Восени, коли прийшов час, Микула опорядив старе рало, взяв борону, запріг коня й поїхав за Любеч до лісу, де колись вони з батьком випалили шматок, викорчували пні й рік за роком сіяли жито.

Але коли Микула доїхав до цієї ріллі, він не повірив своїм очам: на межі у нього і ще в багатьох людей стояло на стовпі знамено.

Знамено! Спочатку він не зрозумів навіть, що це. Витесаний з дерева стовп, вгорі на ньому впоперек свіжа жовта дошка, а на ній чорний смоляний знак – два гострі перехрещені списи. Він дійшов до межі свого випалу, там теж стояло знамено – око з трьома рисами, побіг до межі сусіда – знамено: місяць під сонцем, нова межа – і знов: око, око!

На полі зібралося кілька любечан, людей одного роду, що хоч і пішли з рідного гнізда, але мали те, що з’єднувало їх і ріднило, – землю.

Тепер виявилося, вже й земля їх не ріднила, а навпаки, розділяла. Бо там, де стояли знамена з списами, – то була княжа земля, де знамена з оком – земля волостелина Кожеми, а знамено, на