Василь Андрійович Базів - Хрест: постбіблійний детектив

походом на килим не пошкодить. Тим більше, після такого стресу. Наливай, батечку ти мій всевидющий!

Вони смачно закусили за такий щасливий кінець чи, радше, початок.

– Я тобі от зараз хочу заприсягтися, – Паша не переставав обнімати Семка. – Як перед Богом. Більше ніколи я не буду ламатися. Ну похитнувся, посковзнувся, на тій блясі на церкві слизько. Уже ніщо мене не зламає. Із тим клятим Богом і з усіма його християнами я буду воювати все життя. Клянуся партбілетом, – витяг він червоні «коришки», які невідомо для чого взяв із собою, йдучи на акцію. – Ну, я пішов. Гостей зустрічати, – зірвався Паша з-за столу. – То мої високі гості. То празник на моїй вулиці. То вони до мене з’їхалися на своїх танках. Хмарами сповзлися.

Уже від дверей повернувся:

– О, вєщдок мало не забув.

Семко підніс йому папірець, розпрямляючи його на ходу.

– А ти часом не покумекав, хто то міг нашкрябати? Ой, відповідати буде! Під растрельну статтю попадає, богомолець. То ж проти совєцькой власті! Он армія приїхала захищать завоювання великого Жовтня. І захистить. Ох захистить! Я не заздрю вам, земелі галицькі.

– Та що я, каліграфію у школі преподаю? – засміявся старий. – Звідки мені знать? Слєдствіє встановить.

Районний лікар Сеньків давно радив Паші привезти маму на обстеження: у неї таки була пухлина «по-жіночому», і з тим не варто жартувати. Бо коли злоякісна…

Мамі про це прямо не скажеш, а вона все віднікувалася. Людей із сіл везуть «швидкою» хіба тоді, коли вони вже не ходять. Пішки повертається мало хто. Назад везуть переважно до моргу. Колгоспники не хворіють. Партія так міцно дбає про їхнє здоров’я, що вони роблять лише дві речі – працюють і вмирають. А хворіти і не працювати – то не для колгоспного селянства. Ленінським кооперативним планом, виходить, це не передбачено. Тому забрати маму просто з поля і в палату було б цілою церемонією, яка підлягала суспільному осуду, а в радянському селі було таке вже зріле громадянське суспільство, що на громадську думку особливо зважали.

Але цього разу Стефці синівської любові не уникнути. Поки Сеньків шукав вільне ліжкомісце, Паша щодуху мчав додому.

– Збирайтеся, мамо. Час не жде, – почав сам шукати чорноробочий комплект, єдиний практично на все життя, а другий, у якому не йшли в поле, одягали в неділю. Таким був гардероб ленінського раба, якому партія знайшла три покликання – пахать, пахать і ще раз пахать.

– Ми з тобою потім поговоримо. Я скоро вернуся, – кинув син на ходу батькові, впихаючи маму в райкомівський «бобик», якого для перевезення хворої неньки дозволив узяти перший секретар.

Усе йшло за планом. Дорогою з лікарні їхав на роботу, переживаючи, чи Тимофій Тимофійович ще на місці.

На щастя, керівник району був у кабінеті, і ще ліпше – один.

– Я по поводу гостя із Москви, – довів мотивацію входження Верванівні, яка схвально кивнула.

– Дозвольте, товаришу перший секретар? Діло невідкладне.

– Давай, докладуй.

– Ви дуже правильно запропонували зібрати все село. Для опізнання, так сказать.

Партійний наставник зосереджено слухав.

– Я би дозволив собі внести одне маленьке доповнення до вашого правильного рішення, – можна?

– Конєшно, можна. Єслі нужно, – хитромудро сформулював Тропченко.

– Я думаю, що нужно. Ви дивіться. Член ЦК, академік, видающаяся лічность приїхала із Москви на самі західні рубежі Союзу. У захудале село. Воно ж не так просто для людини, за яку ми тут усі несемо головою отвєтствєнность.

Після останніх слів Тимофій Тимофійович чомусь схопився на ноги:

– Воно, конєшно, да.

– Так от, потрібна адаптація, а не так просто – з моста. Із ЦК – і на колгоспну сходку. Треба підготовить чоловіка. Щоб для нього не було різкого психологічного перепаду.

– Ну і шо?

– Поскільки ви мені також доручили його супроводжувать, спасібо за довір’я, вношу пропозицію, щоб уже сьогодні, перед завтрашніми зборами, повезти його в село. Ми зупинимося в мене. Мама наварить вареників. Походимо, поговоримо. Обвикнеться Веніамін Абрамович, а завтра вже піде на люди.

– Я-то за. Але що Микола Петрович? – уже довірливо прошепотів Тропченко.

– Я думаю, що простіше запропонувать самому гостю. Нехай він вирішує. І куди ми дінемося всі тут, в області, коли москвіч скаже своє слово?

– Давай так: він із товаришем Яцковим пішов у музей краєзнавчий – може, там є фотографії про німецьку окупацію. Уже мають з хвилини на хвилину вернутися. Ти сиди на місці. Я тебе гукну.

Паша сидів, як на голках. Якщо академік відмовиться, де він сидітиме завтра? Був запасний варіант – сховати старого в підвалі. Мовляв, напився. Соромно на збори вести. А якщо скажуть: «Веди хоч п’яного»? Феофанов уже точно дав список тих, хто був за німців у селі. І батечко точно першим у тому списку. Підполковник так сильно любив свого головного сексота, що точно особисто стежитиме за ним. Тим паче, що він уже не раз туманно натякав, чому, мовляв, дєдушка, не пішов із нашими в 44-му Берлін брати.

І тут задзеленчав прямий телефон. Він схопив слухавку й завмер.

– Давай сюди, – бадьоро скомандував другий поверх.

Інтонація оптимістична. Наче вигоряє, мусить вигоріти, хлопці. Підете ви всі за моїм планом, бо ви маєте такий свій розум у голові, який Паша має у дупі.

– Вениамин Абрамович вот назвал наше предложение очень правильным. Ему действительно хочется как побыстрее. А вареники по такому случаю грех не изведать. Забирай мою машину. Мы с Миколой Петровичем вас будем ждать в доме для гостей, сколько понадобится.

Добре, що першим пунктом вдалося сьогодні з мамою зробити справу. Вона не так через совість, як через дурість точно зірвалася б. Якби почула, що приїхав брат тієї дитинки, за якою вона тоді ще довго плакала, то й зараз би розревілася. А там, дивись, і набалакала би в істериці. Тому він її дуже правильно і вчасно почав рятувати від невиліковного онкологічного захворювання.

А тепер уся надія на татуся. На його артистизм. Та що там сумніватися? Він усе життя був артист, дурив усіх наліво й направо. Він мав з’явитися трохи пізніше. У хаті вже поралася тітка Роза, шеф-кухар із райкомівської їдальні, яка оперативно виконала партійне доручення. Вареники вже пашіли на столі.

– Просимо до столу, дорогі гості! – припрошувала вона, щойно чоловіки переступили поріг.

– Ты там на своем хохляцком брось! Товарищ Цукерман – наш дорогой гость из самой Москвы! – гримнув на неї Паша.

– Нет-нет. Ради Бога. Я украинский понимаю. Я же вырос-то здесь.

– Ой, як цікаво. Так ви наш, тутешній? А тепер у союзній столиці? – вона