Василь Андрійович Базів - Хрест: постбіблійний детектив

чекав, що виявлять пошуки там, на горі. Він спочатку віддав наказ зібрати всіх живих і мертвих, а головне – встановити, де знаходиться підполковник Феофанов.

У комітеті були про нього найкращої думки. Був добрим розвідником під час війни. У цій «гарячій точці» служив із середини 50-х. Славився блискучою агентурою. Його сексотську мережу вважали кращою серед районних відділів. Останнім часом його безпосередній, обласний, начальник постійно капав на Феофанова – «заигрывает с местными, с годами потерял бдительность». Може, й правда. Генерал чекав, доки знайдуть його там, на горі… І відчував лихе: якби був живий, давно був би тут, поруч.

– Разрешите доложить, товарищ генерал? – увійшов командир групи спецпризначення, який прилетів із київським начальником одним літаком.

– Докладывайте. Что с Феофановым?

– Живой. Но не совсем. Ранен в голову. Без сознания. Все 23 бойца сгорели. Большинство опознать будет невозможно.

Хто ж тоді доповість, коли загін на тому світі, а командир на дорозі туди ж?

– Ну и что, товарищ секретарь обкома, делать будем? Начнем с расстрела коров? Других бандеровцев пока не обнаружено, – Яцків затрусився ще більше з переляку, що відніс завчасно найвищого київського начальника до україномовних.

– Ну, главный участник происшествия тоже живой, он готов доложить, товарищ генерал.

Тропченко випхав на середину Пашу.

Коли ударна хвиля від вибуху бензобака, а слідом за ним і цистерни із солярою розкидала навсібіч солдат, запалюючи їх, як смолоскипи, Паша саме валявся в ногах у Феофанова та каявся перед Богом. І лежачий, плазуючий стан урятував його. Відомо, що під час атаки артилерії чи бомбардування спочатку треба падати, а не стояти, а він уже лежав. Просився в начальника КГБ, і виходить так, що випросив життя. Поки коїлося це пекло, він скотився з церковної гори вниз і примчав до батькової хати.

Семко все знав і, звичайно, не спав.

– Пити не будемо, – відсунув Паша миттю налитий гранчак, – бо головне – впереді. Розборки. То всьо война-хуйня, папаша. Але шо то з тими свічками? Ти, блядь, мені пиздів з пельонок, що Бог – байки попівські. А що вночі було? Що, то не Бог? Що земля, як небо, світилася зірками? Чудо сталося на моїх очах, старичок. Я покаявся і живий. Вот ще одне головне чудо.

Семко вирячив очі, що мало не повилазили з його плаского черепа:

– Ти що плетеш, дурню? Зараз начальства навалить сюди. Ти щоб не повторяв таких глупостей, якщо жити хочеш! Небо йому привиділося. Воно-то, конєшно, страшно. Вночі, на горі, але не до такої стєпєні, шоби у Бога повірувати.

– А ти, папашо, таки чорт окаянний. Господь простив йому сина, а він далі пре на Нього. Стули пельку, дияволе старий, – Паша був готовий таки затопити старому між очі. Зрештою, він робив це не раз, коли вони напивалися і старий варнякав йому щось усупереч.

– Я тебе правильно воспитав, а партія, відать, іспортіла. Тобі шо, Феофанов не говорив, що я йому дзвонив?

– Спитаєш його на Страшному суді. – Пашу зачепили за живе, бо він ніколи не прощав, коли його так грубо лаяли, як це робив підполковник уночі. – Той Люцифер кагебешний вариться вже в казані пекельному разом зі своїм залізним Феліксом.

– Ти що верзеш? – Семко глянув, чи вікна зачинені. – Коли ти з Дімою виїхав із двору, десь так через півгодини летить до мене Федьо Бураків. Ти знаєш, він у мене перший помочнік у селі. По збору інформації. Добровольний секретний сотруднік ще з бандеровських часів. Влітає і показує вот це.

Семко поклав на стіл картку з арифметичного зошита, списану посередині кількома рядками красивим почерком:

– На, читай. Я прочитав Феофанову по телефону. Він усе знав. Тому я не поняв, начальники? Я своє зробив так, як завше, чьотко. Я проінформірував вовремя. Можна сказати, зразу, як узнав.

Паша встав, боячись папірця не менше, ніж того вогню, з лабет якого вирвався щойно. Що там написано? Ну що там може бути такого? Послання з неба, Святе Письмо? Він неначе хотів звернутися до ікон на стінах, але в татовій хаті за його командою їх давно не було. Стільки страху наївся – вистачить на ціле життя, а читати страшно. Руки тремтіли, коли він брав до рук аркуш, неначе бомбу, що аж тепер розірве його на шматки.

«Дорогі кедрівці! Нині вночі атеїсти хочуть знести із храму, у якому вас хрестили, хрест.

Хрест на нашому храмі стоїть 300 літ і береже кожного з нас. Він боронить нас і боронив наших предків – ми мусимо стати в його оборону. Вам лише треба взяти о другій годині вночі свічку, вийти з нею з хати і запалити. Цього буде досить, щоб зупинити диявола. Ви знаєте, що свічка сильніша від чорта. Цього буде досить! Не бійтеся! Господь із вами, але Йому потрібна ваша поміч. Не бійтеся. Запаліть свічку супроти злої сили! Цього буде досить, аби чорти позлазили з церкви. Слава Ісусу Христу!»

Харкавий-молодший спочатку переглянув, а відтак став учитуватися вже уважно в кожне слово, поволі й не поспішаючи.

Цього буде досить, щоб чорт зліз із церкви… От сволота! Звідки ти знав про це, падлюко, коли писав цю херню? І таким засраним папірцем підняв ціле село. І його, Пашу, та що там настрашив – мало не збив із путі істинної. Мало не збив. Не збив з путі до комунізму.

Паша жбурнув картку на підлогу, жмакаючи, і йому здавалося, що він отак своїми руками душить того найлютішого ворога, що вигадав цю авантюру. Він кинувся обнімати старого Семка, обціловуючи його і трусячи.

– От хто мій бог, хто мій спаситель, – відірвавшись від тата, присів.

«Йо-майо, а якби я не прийшов додому і пішов на очі начальству і почав каятися? Як перед Феофановим, коли зліз із церкви? Якби сказав товаришам зі Львова, а може, і з самого Києва чи з Москви, що Бог є і я в Нього тепер повірив? Гаплик тобі, перспективний Харкавий. Во віки віків. Амінь».

Гаплик повний. То перед Богом можна покаятися. Коли захочеш, коли припече чи дур у голову залізе, як-от кілька годин із ним. А перед Комуністичною партією хер покаєшся. Партія – не Бог, вона гріхів не відпускає.

Вона за гріхи карає. Та вона й без гріхів може так вмастити, що мало не здасться. І він здуру мало не втратив нині цю свою партію, свою богиню й богородицю.

– Що би я робив без тебе? Наливай! За повернення блудного сина треба-таки випити. Один гранчак перед