Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

короткуватою, як на його руч, шабелькою кинувся в січу й наш Михайлик, за ним старий Петро Гордієнко з криком: «Береженого Бог береже, а козака — шабля!» — а за ним і всі інші. Орудувала своїм кривим турецьким ятаганом і Явдоха.

Впав з коня в смертельнім льоті один із наших козаків, із тих джур пана Пампушки, що вчора поїхали з матінкою.

Стало наче трохи світліше, бо вже благословлялось на світ, і матінка бачила кожен рух Михайлика, і намагалася бути коло нього, але щоразу в січі відбивалась геть.

Поранило старого Петра Гордієнка в праву руку, але він, шаблюку вхопивши по-татарському, лівицею, хоч і не був шульгою, рубався люто, забризкуючи ворогів не тільки їхньою, а й власною своєю кров’ю.

Двоє жовтожупанників кинулись були на Пилипа, але меткий француз-рубака поклав обох.

Тоді рвонулись до нього ще якихось двоє, а третього він не помітив, і був би тут йому каюк, Філіппові, коли б не наш Михайлик: вчасно проскочивши, одним махом він розтяв навпіл того третього гетьманця, хоч ледве й сам не наклав головою, коли б не виручив його Гордієнків товариш, довготелесий і рудий козак, Панько Півторарацький, поклавши в ту мить якогось німця, котрий напав на Михайлика ззаду, і той рейтар, одбиваючись, в останню мить так рубонув рудого по руці, аж його шабля, засвистівши, блисконула геть і з льоту вгризлася в шию чиємусь коневі.

Якби було бодай трохи видніше і хтось міг би все те осторонь спостерігати, можна було б у тій хвилинній січі вбачити, же проти наших друзів б’ються не всі: самі лише жовтожупанники, десятків зо три німців, кілька сербів чи поляків, а решта навербованих чужинців, якихось слов’ян, либонь, немовби й не січуться зовсім, чогось чекаючи, і що був у тім якийсь обміркований умисел, а не притаманне воякам-найманцям боягузтво.

Скільки вже тривала сутичка (хвилину чи годину), ніхто не знав, та коли матінка, в запалі боротьби одбившись од Михайлика, раптом загледіла в світанні його видиму смерть, вона страшенно зойкнула:

— Михайле!

Та було пізно.

Сама вона вже не поспіла б йому на поміч.

Нікого з товаришів поблизу також не було.

Він рубався з гетьманським хорунжим, здоровим, як ведмідь, і хутким та моторним, як ґедзь, з одним коротким вусом, що означало особливу любов до одновусого гетьмана. Михайлик рубався з хорунжим, а ззаду підступали двоє метких, а не вельми сміливих чужинців, і наш коваль, не бачивши їх та й по молодості не чувши їхнього наближення спиною, як те буває в козаків досвідчених, не постерігши й зойку матінки, доживав, певно, останню хвилину свого надто вже короткого життя.

Один із тих двох, що підкралися ззаду, товстенний кірасир у безрукавій япанчі, замірився був важким шестипером, уже й рубонув би, коли б в останню мить вперед не вихопився на коні якийсь чужинець, ставний і сивий, у чорній одежі.

Він устиг ударити кірасира шаблею по руці, і шестипер тільки зачепив Михайлове плече, а сам нападник з диким зойком упав з коня.

Тим часом другий кірасир, що теж нападав на Михайла ззаду, в наступну мить поклав би коваля шаблею, коли б з протилежного боку не наспів Пилип-з-Конопель та не збив кірасира додолу.

А тим часом Михайлик порішив, нарешті, того одновусого гетьманця, що з ним рубався до появи товстого кірасира, не бачивши, що сталось перед тим у нього за спиною, хутко обернувся до сивоголового, замірився і вже рубонув би свого рятівника, та між ними виникла ненька на своїм тарпані, скаженому від крові й шарварку, і спинила руку.

Та сивоголовий і не помітив заміру Михайлика, не бачив і того, як матінка схопила руку синову, бо вони з французом зненацька опинилися ніс до носа, дивились один на одного пильно й стурбовано, ніби намагаючись важливе щось і гостре пригадати.

В ту ж мить ті самі чужинці, котрі чогось очікували, кинулись на кількох лейстровиків, що гарцювали ще на конях, і на свого одновусого сотника та й хорошенько постинали їх, і блискавичний бій затих так само раптом, як і виник, бо ті чужинці, слов’яни, видно, порішивши кількох німців, покидали зброю, не витерши й крові на ній.

48

А Пилип-з-Конопель і той сивоголовий, що з ним разом вони врятували життя необачному ковалеві, спішившись, стояли один проти одного.

Пилип уже знав — хто такий перед ним, але не міг здобутися на слово.

А сивому й на думку не спадало в молодому запорожцеві впізнати торішнього обшарпаного вантажника з Амстердамського порту, котрому вони з панною доручили однести Рембрандтові дорогоцінний портрет Кармели.

Явдоха також придивлялась до обличчя поважного пана, зодягненого не по-вояцькому, в усе чорне, як тоді ходили самі лише лікарі, ченці й попи, і вся його постать виглядала так лагідно та мирно, аж можна було з певністю сказати, що й шаблюку свою, яку він тримав собі, порішивши того кірасира, старий, либонь, підняв оце тільки-но, вихопивши ще з теплої руки в котрогось із забитих жовтожупанників-лейстровиків.

Пилип і той сивий мовчали, а паузу, як ми тепер сказали б, порушила згодом Явдоха.

— Хто ви? — спитала вона в сивого. — І всі ці люди з вами? Хто вони такі?

— Найманці гетьмана Пихатого, — відповів сивоголовий по-українському ж, але з такою вимовою, немовби говорив гуцул. — Оці серби й поляки вже не хочуть з вами воювати, і я їх веду в Мирослав.

— Та хто ж ви?

— Родом я з Ужгорода… за Карпатами. Русин. Священик. Уніат. Потім католик…

— Мовчіть про це. Бо може статись лихо.

— Я не боюсь.

— Але мовчіть!

— Ви уніатка?

— Ні. Я — мати! — і кивнула на Михайлика. — Я бачила, як ви порятували мені сина, отче. Всі уніатські й католицькі попи, як скажені собаки, нищать людей православних. А ви…

І синові звеліла:

— Бий чолом!

Але священик обернувся до Пилипа, бо ж той, нарешті здобувшись на слово, спитав:

— Де є Кармела, доміне?

Сивий поглянув на нього здивовано, ніби вперше чув це ймення, бо ж, ясна річ, упізнати француза не міг, бачивши його в тій амстердамській скруті десять-п’ятнадцять хвилин, поки всі троє бігли до парусника.

— Де Кармела?

— Про кого ти питаєш, сину?

— Ось про кого! — і Сганарель швиденько вихопив з тороків при луці сідла портрет Кармели.

49

А за яку годину, віддавши останню шану забитим товаришам та поперев’язувавши рани старому Гордієнкові, рудому цибаневі Півторарацькому і молоденькому сербинові, головкові з довгим волоссям, Стояну Богосаву, що його поранив лейстровик при кінці сутички, невеличкий загін нашої доброї