Марина та Сергій Дяченко - Брамник

Отут я й відчув солодкий смак помсти. Мені згадалися всі халепи, в які я втрапляв останнім часом, вечеря у ратуші, дівчина Мірена й разкиданий по підлозі пасьянс. Я відчув нестерпне бажання хоча б мить побути паном Ларта-слуги. Хоча б єдину мить!

Легіар тим часом пройшовся по колу й роздратовано тицьнув плед просто під ніс купчисі. Та знову насупилася, ще більш невдоволена:

— Хто тебе вчив, негіднику? Що ти мені його тицяєш, замість того, щоб подати з поклоном? Ще раз!

Ларт глянув на мене — але я завбачливо відвернувся, начебто мене це все нітрохи не стосувалося. Ларт почав свій шлях спочатку, а я зітхнув і сказав недбало — присягаюся, біс мене смикнув за язика:

— Дякую, міледі, що ви люб’язно допомагаєте мені вишколити слугу.

Ларт видав дивний звук — ніби рипіння. Мабуть, заскреготів зубами. Купчиха милостиво мені кивнула, а Легіар раптом галантно схилився у глибокому поклоні й простяг їй той клятий плед.

— Оце вже інша річ, — вдоволено зауважила купчиха.

І тут я злякався. О Небо, знаючи Лартову гордість і мстивість, можна тепер очікувати, що він ніколи, ніколи, ніколи не пробачить мені тієї хвилинної слабкості, того бажання його принизити!

Тим часом Ларт смиренно зайняв своє місце в мене за спиною. Його смиренність здавалася мені лиховісною, я волів би, щоб він щипав мене до кісток.

Необхідно було терміново реабілітуватися. Наступні п’ять неприємних секунд я міркував, як саме це зробити.

— Книга! — нарешті вигукнув я, аж підскакуючи. — Тобто я хотів сказати, що великою честю для мене було б споглядання дорогоцінної книги, перлини магічної бібліотеки нашої господині, чия слава йде далеко за…

Купчиха таємниче посміхнулася, почухуючи Кошмара за вухом:

— О, всі прагнуть її бачити… Всі про неї знають, усі побожно схиляються перед нею, але бачити її — о, це не всім доступне…

— У своїх мандрах, — заговорив я швидко, — я міг би рознести славу про неї так далеко, як дозволили б міцні колеса моєї карети.

Купчиха примружилася, поклацала язиком, запитливо на меня глянула й нарешті задзвонила в дзвоник. Увійшла покоївка.

— Поклич-но Руві, — віддала наказ господиня.

За хвилину з’явився Руві — випещений тип у дорогій лівреї.

— Поклич Куні, — сказала йому пані.

Ще за хвилину прибув і Куні — сивий дідок у чорній хламиді.

— Принеси її, — звеліла купчиха пошепки.

Дідок уклонився, склав руки на грудях і, задкуючи, вийшов. Ми зачаїли подих; нарешті Куні повернувся, з великою урочистістю несучи перед собою щось, загорнуте в чорний оксамит. Згорток уклали посеред столу, купчиха провела старого поглядом, а далі наказала Лартові:

— Ти, голубе, відійди та стань он там, під стінкою. Тобі це ні до чого…

Я стрепенувся:

— Бачте, міледі, я саме навчаю його деяких простих речей, і йому не завадило б глянути… Так, одним оком.

Купчиха скептично стисла губи. Ларт ступнув уперед, не зводячи очей зі згортка. Пані, сповнена поваги до себе самої, розгорнула тканину. Під її руками тьмяно зблиснув золотий напис на палітурці.

— Зверніть увагу! — похвалилася купчиха. — Це справжнє золото!

— Можна глянути? — спитав я, хвилюючись.

Книга тхнула цвіллю, деякі сторінки злиплися, інші зотліли. Я перегортав її тремтячими руками, а Ларт важко дихав у мене над вухом:

— Далі… Далі… Повернися назад…

Текст, написаний рунами, був мені незрозумілий, подекуди зустрічалися малюнки — ох і моторошні малюнки, скажу я вам! Дивні тварини, розрізані навпіл і намальовані ніби зсередини… Потім креслення, ламані лінії, знову знаки, значки, малюнки…

— Далі… — дихав над вухом Ларт.

Але тут купчиха скочила й потягла книгу до себе:

— Зверніть увагу, пане Дамире, тут є одне кумедне місце…

Вона відштовхнула мої руки, послинила пальці й заходилася перегортати в зворотному порядку:

— Тут… Ось… Погляньте!

Сторінка, на яку вона вказувала, була написана не рунами, а звичайними великими літерами, я сказав би, навіть школярськими. Водячи пальцями, купчиха старанно вичитувала по складах:

— …І то-ді вона ввій-де, і нас-тане час… Отут не зрозуміло, чого… У відчи-нені двері ввій-де… Отут незрозуміло, хтось увійде… І во-рот… тар… а, воротар!

Вона зраділа, бо змогла розібрати складне слово.

— І во-ро-тар від-чинить… І вода за-гусне, як… чор-на кров… І щось там спливе сльозами… Дос-той-ні заздро-щів поліна у вог-ні… З неба здерли… Щось там здерли. І вона во-ца-риться, і во-ро-тар буде їй слу-гою і на-міс-ником…

Ларт весь подався вперед, слухаючи, я болісно ковтав і облизував губи. Купчиха насолоджувалася тим, яке враження справила на нас:

— Ті, хто жи-ве… По-дорож-ній на зеле-ній рів-нині пре… а, приречений! Але маги — рида-ючи, голо-сі… голосіте, здається. Ваш же-реб жах-ї'ї, чим… Не розберу. Закипить над гол-виття… Не розберу. І втягне в чере-во сво-є…

— Вогонь, зазирни мені у вічі… — сказав я несподівано для себе.

Вони обоє подивилися на мене — купчиха і Ларт. Після паузи купчиха мовила:

— От-от… Щось подібне… Цікаво, чи не так?

Цієї миті Ларт рвучко вихопив книгу з рук господині та втупився в неї. Купчиха отетеріла від такого нахабства й на деякий час позбулася мови. Легіарові це було на руку — він увіткнувся носом у вкриті плямами сторінки й читав, а купчиха мовчки силкувалася видерти в нього свій скарб. Про Кошмара вона забула й впустила його на підлогу. Ларт був сильніший — перевага в цьому двобої вочевидь була на його боці.

В цій боротьбі за книгу купчиха невпізнанно змінилася — манірна чаклунка зникла, натомісць з’явилася розлючена базарна перекупка:

— Віддай, мерзотнику! — жінка нарешті опанувала свого неслухняного язика. — Хаме, тарганяча поживо, лакейська пико! Агов! Усі сюди!

Вона потяглася за дзвоником, однак Ларт уже облишив книгу і став у мене за спиною, ніби нічого не сталося.

Купчиха взяла руки в боки, схожа на розпухлу від дощу грозову хмару, й голосом, який не обіцяв нічого доброго, процідила:

— Чи відшмагати негідника відразу, при мені, чи… — вона засичала, як паровий казан, і шипіння це віщувало нечувані лиха.

— Я відшмагаю! — вигукнув я зі слізьми в голосі. — Небом присягаюся, відшмагаю! Щойно прибудемо в мій родовий замок…

Пані, втім, не могла заспокоїтися, і тут мені спало на думку несподіване:

— А хочете, я його взагалі… повішу? — спитав я, відчуваючи справжнє натхнення.

Напевне, Ларт якось особливо відреагував на цю блискучу пропозицію, тому що купчиха швидко глянула на нього й раптом полагіднішала:

— Ні, — сказала вона примирливо, — биття, певне, досить.

Ларт, мабуть, полегшено зітхнув.

Купчиха заспокоїлась і, здавалося, цілком прийшла до тями:

— Зверніть увагу, — знову взялася вона до