Марина та Сергій Дяченко - Брамник

І знову заходилася старанно, як учениця, складати літери у складні для вимови сполучення.

Ларт раптом боляче вчепився мені в плече. Потім кинувся вперед і поклав руку на текст. Купчиха витріщила очі.

— ЦЕ не можна читати вголос, — вкрадливо промовив Ларт. — ЦЕ вам взагалі не можна читати!

— Відшмагаю-таки! — закричав я, попереджаючи реакцію купчихи. — Ой, як відшмагаю!

— ЦЕ небезпечно, — правив своєї Легіар, підвищуючи голос. — Якщо вам дороге власне життя, відмовтеся від цієї книги!

Він захлопнув книгу і затис її під пахвою, відступаючи потроху до дверей і монотонно повторюючи:

— Відмовтеся… Відмовтеся…

— Засічу до смерті! — репетував я.

Купчиха тим часом впала в якийсь транс — слова Ларта діяли на неї заворожливо. Погляд її застиг і затуманився.

— Відмовтеся… — і далі наспівував Ларт, потім трохи повернув голову і кинув мені крізь зуби:

— Та стули ж ти пельку! — і знову: — Відмовтеся… Відмовтеся…

— Відмовляюся… — пробурмотіла купчиха, й тут сталося щось незбагненне.

Ларт скрикнув, як від болю, і впустив книгу. Засичали, звиваючись, змії в пташиних клітках, захиталося опудало гігантської жаби під стелею. Закліпала брунатними очима купчиха, а хазяїн миттю кинувся до мене й міцно схопив за лікоть:

— Мерщій ходімо!

Книга диміла!

Язички полум’я виривалися з-під жовтих сторінок, і сторінки по одній згорталися в рурочки і здіймалися до стелі смердючим жовтим димком. Завив і кинувся геть Кошмар. Хрипким басом заревла купчиха.

— Геть! — скрикнув Ларт і волоком потяг мене до дверей.

Він попхав мене донизу, парадовими сходами, повз лакеїв, які перелякано металися, повз отетерілу покоївку і хлопчика-посильного, всім тілом врізався в двері, розчинив їх і разом зі мною випав на вулицю. За нашими спинами блідо спалахнуло, і в домі купчихи зайнялася пожежа.

Ми загубилися в юрбі цікавих і бачили, як виплигнув із кватирки Кошмар, як перельцем втікали розгублені Руві та Куні, як бігали з цебрами лакеї і сплескувала руками покоївка.

— Знамення… — бурмотів Легіар. — Вона не далася мені в руки… Яка книга… Знамення!

Схоже, він тимчасово про мене забув — і слава Небу.

* * *

Це було хоча й невелике, але заможне, охайне село з невисокими тинами замість парканів. На довгих жердинах сушилися різноманітні глиняні горщики, розмальовані квітами та бджолами. Місцеві жителі пишалися своїми вуликами та ще стародавнім промислом. Це був особливий розпис по глині темно-медяних тонів, який зображав неодмінно квіти й неодмінно бджіл.

Самотня вдова, яка дала Ільмарранену притулок на ніч, сама нагадувала бджолу — брунатно-золотава, повновида, метушлива, вона щосили намагалася догодити своєму випадковому гостеві. Руал ночував на сіннику, де йому постелили чисті простирадла. Крізь щілини в даху заглядали зірки — Ільмарранен погладжував золоту ящірку, що причаїлася в нього на грудях.

Вдова встала ще вдосвіта, напекла пиріжків і всадовила Руала за стіл. Вона щедро пригостила його свіжим молоком і медом із власних вуликів, а сама сіла навпроти, зіперлася на лікті й ловила його погляд темними матовими очима.

— Куди тобі поспішати, — сказала вона, коли Руал уже стояв біля дверей.

Він посміхнувся винувато:

— Мушу йти…

Вдова згорьовано покивала головою і провела його до воріт. Так він і запам’ятав її — сумна самотня бджола, яка дивиться йому вслід, долонею прикриваючи очі від сонця.

Далеко звідти інша жінка теж невідривно дивилася на дорогу. Так само світило сонце, вітер так само здіймав стовпи куряви, та шлях був порожній і чекання — марне. Ніяк не вгамовувалася дитина; жінка її колисала, шепотіла незвичайні, ледь чутні слова, ненадовго заспокоювала й знову нахилялася до вікна, знову когось видивлялася на шляху.

Шлях був порожній і марне було чекання.

Руал чвалав сільською вулицею. Відбиваючи сонце крутими боками, вигравали розмальовані квітами й бджолами глиняні горщики на тинах. Звідкілясь вискочили зненацька двоє довгоногих дівчаток, привіталися з перехожим, потім забентежились і кинулися геть. Там і тут у городах виднілися зігнуті спини; десь лагодили дах: напівголі робітники картинно сиділи на ньому верхи, розмірено змахуючи молотками. Похмуро косувала зустрічна баба, здивовано витріщилося на чужинця замурзане маля, що копирсалося в піску. Визирнув із підворіття рудий пес, загавкав без особливої запопадливості, потім чхнув і сховався. Руал посміхнувся.

Він минув околицю, рушив через луку, по якій скрізь височіли копиці сіна, далі полем, де горбилися женці, берегом тихої річки, де дітлахи тягали карасів із лінивої, непорушної, прозорої до самого дна води. Опівдні він пообідав у товаристві малих рибалок, пригощаючи їх пиріжками, любовно приготованими вдовою. У відповідь отримав свіжий сир, запашний хліб і квітковий мед. Він жував травинку й мружився на маслянисті відблиски, що грали на спокійних плесах, дивився, як нерухомо зависали над водою важкі бабки, як снували водомірки, як крутилися й лягали на бік строкаті поплавці. Він просидів би на березі до вечора, якби не чекала на нього, підганяючи, підстьобуючи, курна стрічка дороги.

Пополудні налетіла негода. Швидко згустилися незугарні, свинцевого відтінку хмари і запала тиша — лиховісна, передгрозова. Руал прискорив крок — попереду виднілися перші будинки незнайомого селища. Цієї миті тиша обірвався, як обривається натягнута струна.

Рвонув вітер, заметалися дерева вздовж шляху, ніби силкуючись утекти й сховатися, неначе зсудомило золоте поле невижатої пшениці, і його вкрила чорна, непроглядна темінь. Небо раптом прошило осяйною мережею блискавок, і тої ж миті переможно вдарив грім. Руал пригнувся й побіг, та великі краплі крижаного дощу переслідували його, молотили по спині, бешкетували й знущалися, поки Ільмарранен, захеканий, не добіг до вкритої рогожею копиці сіна й не закопався, ніби кріт, у його запашні надра.

Блискавки хльоскали батогами одна за одною, дощ звисав із темного неба нерівними пасмами, що повільно ворушилися. Всередині копиці було сухо, крізь діру неправильної форми Руалові було видно шмат шляху та край пшеничного поля, який із золотого зробився сірим.

Небо стемніло ще більше, сутінки згустилися, начебто серед білого дня раптом звечоріло. Нова хмара, яка випливала з-за ріки, ненадовго забарилася, щоб вибухнути найжорстокішим градом.

Притихлий Руал із острахом спостерігав, як танцюють крижані кульки на розмоклій, розмитій дорозі, як здригається пшениця, як із тріском лопаються придорожні лопухи. Потім хмарі обридла ця гра, вона виснажилася, відступила, град змінився дощем і відразу — дощиком, та й той незабаром утих. Ніби нічого й не сталося, засміялось сонечко й освітило сумні наслідки бешкету, вчиненого градом.

Руал вибрався зі свого притулку — під ногами в нього хрумкали, танучи під сонцем, крижинки. Все навколо мало жалюгідний, пошматований вигляд.

Ступаючи ніби по товченому склу, Руал рушив до пшеничного поля. Казна-звідки взялася велика