Ізабелла Сова - Терпкість вишні

— От дурний чувак, — сказала Вікторія. — Має замок із вежами, а рипить про якусь там пінку.

— Якої я не брав, бо користуюся гелем, — додав Болек, бавлячись стетоскопом. — Я намагаюся пояснити собі, що чувак відчував провину через смерть батька, бо змусив нас стільки чекати. І оскаржуючи мене за крадіжку, хотів довести, що я теж не кришталевий. І позаяк я викрадач пінки, то мабуть, і не впорався з роллю лікаря й реаніматора. Але це анітрохи не покращує мені настрій. А надто тому, що сьогодні помер мій улюблений пацієнт Полуниця.

— Той Полуниця, якого ти називав прокляттям Підгір’я? — не повірив Травка.

— Може, й називав, — зізнався Болек, — але в малих дозах чолов’яга був потішний. І дозволяв себе любити.

— Рік тому ти говорив про нього іншими словами.

— Ну розумієш, це посмертна ідеалізація, тобто процес побудови позолоченого пам’ятника, — пояснила Вікторія. — Коли помер мій дідусь-алкоголік, бабуся побивалася, як Петрарка по втраті Беатріче. Раптом ми довідалися, що дідусь був уразливий, спонтанний і мав хист до музики.

— Може, він і справді його мав, — сказала я, перевертаючись на спину, бо досі спиралася на лівий лікоть і вже не відчувала руки.

— Так, на п’яну голову він співав танцювальних народних пісеньок. Але для бабусі зненацька перетворився на постать із п’єдесталу.

— Мабуть, жодна людина не є до кінця лихою, — зронив Болек. — Нехай навіть і п’є кров з бригади «швидкої допомоги». А Полуниця це вмів… Тричі на тиждень він телефонував до нас зі своєї улюбленої кнайпи близько опівночі й волав п’яним голосом, що має інфаркт.

— І ви їхали?

— Звичайно. Не дуже приємно почути у «Фактах», що байдужий коновал закатрупив чергового пенсіонера. То й підвозили Полуницю додому. Така собі халявна таксівка.

— Непогано той дідусь улаштувався, — сказала Мілька.

— Ну. Але ми терпіли, бо він завжди частував нас кумедною бувальщиною зі свого життя. Крім того, був порівняно охайний, звісно, зважаючи на умови, в яких йому доводилося існувати, і на відсутність мотивації, притаманної хронічним алкоголікам.

— Цікаво, що це за умови, — зацікавилася Вікторія.

— Нецікаво, — буркнув Болек. — «Кавалерка» на Підгір’ї, без електрики й газу. Туалет у коридорі.

— То як же він жив, той Полуниця? — здивувалася Марія. — Що їв?

— Напевно, вже не ікру й трюфелі, — втрутилася Мілька.

— Він небагато їв. А коли хотів випити чаю, то грів його на приладі, який зробив власноруч.

— Майстерний, — заздрісно сказала Мілька, зиркаючи на свої дерев’яні пальці.

— Та скільки там тієї роботи, взяв цурпалок, понавбивав цвяхів довкола покришки від слоїка. Потім наливав до покришки денатурат, ставив на цвяхи бляшане горня — й по всьому.

— Як подумаю, що хтось може жити в таких умовах… — зітхнула Марія.

— Деколи мусить, — сказав Болек. — Тому я дивувався, що Полуниця не опустився до решти, як деякі пияки. Часом я бачив таких, що страх розповідати.

— Розкажи! — попросили всі, окрім Марії.

— Розповім, якщо Марися затулить вуха.

— Вже, — повідомила нас Марія, накриваючи голову подушкою і краєм ковдри.

— Трапляються такі вошиві, що їх доводиться пакувати в мішки для трупів. Інакше всю карету треба відправляти на дезінфекцію. А кого на це стане?

— І вони так спокійно їдуть у тих мішках? — здивувалася Мілька.

— Вони-то так, бо завжди п’яні як чіп. Але вошва так і скаче в тому мішку, аж у вухах бряжчить. А Полуниця був інший. Мився раз на тиждень.

— То що з ним трапилося?

— Розповім вам завтра, — Болек глипнув на годинник, — бо вже мушу повертатися на станцію. За десять хвилин у мене починається нічне чергування.

День опісля, проти вечора

Валяємось, чекаючи на свою порцію піралгіну, свічок і понурих історій. Убиваємо час, обговорюючи постачання тих делікатесів.

— Цей твій кузен якийсь страшенно пригнічений, — озвалася Марія. — Він повинен поїхати в довгу відпустку, найліпше на Філіппіни. Автор був минулого року. Цілий місяць. Коли повернувся, ми ледве його впізнали.

— Він так засмагнув? — пожвавилася Мілька.

— Не тільки. Він повністю змінився. Мав інші риси обличчя, якісь розгладжені. А в очах ані тіні від колишньої напруги.

— Суцільна порожнеча, — з усміхом сказала Вікторія. — Я знаю, мій тато мав такі очі, коли знайшов своє місце в потягу на маршруті «Москва-Пєтушкі».

— Болек конче мусить поїхати на ті Філіппіни, — визнала Марія.

— Наразі йому вистачить хіба що на виїзд до Закопане. І то не в сезон, — просвітив її Травка.

— А стільки розповідають про заробітки лікарів, — буркнула вона, дуже розчарована. — Це тому він такий пригнічений.

— Не тільки, він узагалі зневірений. Ти теж була б, якби тобі довелося торувати стрімку й кам’янисту стежину кар’єри.

Стрімка й кам’яниста стежина кар’єри Болека Десперадо

Вона оптимістично почалася в другій половині вісімдесятих. Болек, тоді ще сповнений віри, надії й любові випускник середньої школи, склав вступні на навчання за кордоном в одній із країн співдружності. Він мав вибір між НДР, Чехословаччиною, Болгарією, Радянським Союзом і Китаєм. Вибрав останній, з погляду на екзотичну кухню, східні методи лікування й космічну віддаленість від своєї токсичної батьківщини. Він був єдиний у своєму містечку, хто вступив на омріяну медицину. Через три місяці приземлився в Пекіні, несучи на плечах увесь свій маєток, а в голові — жменю барвистих ілюзій. Його поселили в кімнаті з маленьким Лі з Північної Кореї. Лі зразу після прибуття широко розчахнув вікна й повісив на обидві стіни портрети Кім Ір Сена, свого володаря й бога. На невинне Болекове питання, як їм там ведеться, упродовж години запевняв, що чудово, прекрасно й сито. Він торочив це увесь наступний тиждень, а коли врешті впевнився, що Болек не є підставним сексотом, то попросив його більше не говорити про райські умови життя в його казковій країні. Болек зрозумів і більше не розпитував. Зрештою, він мав інші клопоти. Бо ж виявилося, що перший курс є тільки вступом до справжнього навчання. Він повинен присвятити його вивченню мови, звичаїв і правил, обов’язкових в імперії Мао.

Рік минув, і Болек, збагачений на кілька тисяч китайських ієрогліфів, почав справжнє навчання. Через півтора року, після побиття студентів на площі Небесного Спокою він змушений був покинути Країну Рису й повернутися до Країни Українських Вареників.

Упродовж наступного семестру він робив усе можливе, щоб котрийсь із медичних факультетів зарахував йому принаймні рік навчання. На жаль, усе, що він виборов, це студентський квиток на сінологію без вступних іспитів. Він зважив усі «за» і «проти» і вирішив, що найліпшим виходом буде студіювання реабілітації. Навчання в Академії фізкультури триває чотири роки, тож до