Єжи Едігей - Зарубіжний детектив

не до цього. Зненацька мені спадає на думку, що коли висновки Петронели Ставру щодо психічної неврівноваженості Лукреції Будеску слушні, то бідолаху слід шукати біля небіжчикової смертельної постелі. Я вигукую на все горло:

— Гадаю, з церкви вона подалася оплакувати небіжчика! В трупарню або в каплицю, якщо старий Паскару перевіз туди тіло.

Я сподівався побачити на їхніх обличчях глузливі посмішки, але всі сиділи на диво поважні…

— Пропоную послухати Григораша.

«Чоловік з торбиною» сидить на столі Поваре, звісивши ноги і втомлено опустивши очі.

— Мені вдалося точно встановити, що шприц, знайдений на даху, і той, яким було зроблено ін’єкцію морфію Крістіанові Лукачу, ідентичні. Хімічний аналіз підтвердив, що в шприці був морфій… Оце й усе.

Я розчаровано підскакую:

— Як це все?

Григораш посміхається у вуса, і в тій посмішці я читаю, що мене жде якийсь сюрприз.

— Зачекай трохи, буде тобі й бомба. Вели-и-кий сюрприз! На металевій коробці зі шприцом ми легко знайшли відбитки пальців. Дактилоскопічна експертиза встановила, що вони, безперечно, належать… Крістіанові Лукачеві.

Якби такі висновки зробив хтось інший, а не Григораш, я подумав би, що з мене кепкують.

— Гаразд, але це… — Ошелешений таким поворотом справи, я ніяк не докінчу думки. Григораш розуміє з півслова, що я хочу сказати, і розводить руками: «Саме так!»

— Отже, знову — самовбивство! — зітхає Беріндей, насилу стримуючи, за професійною звичкою, свій відчай.

Боже, яка плутанина! Досі лише одна людина висловилася досить твердо: двозначний випадок! — такий небуденний висновок зробив медексперт Хорія Патріке. Виходить, рано я зрадів, вирішивши відкинути цей висновок, а натомість запропонувати свою гіпотезу: нещасливий випадок, необачність, що призвела до смерті. Мало-помалу в мені закипає безглуздий, просто-таки дитячий гнів на медексперта. Немов справді ми тільки з його вини спотикаємося постійно об можливі варіанти: самогубство — злочин.

— Отже, він сам себе порішив, тобто помер за власним бажанням! — знову зауважує прокурор.

У розмову раптом встряє Поваре, який доти досить довго, що не схоже на нього, мовчав:

— Це тільки так здається! Дозволю собі звернути вашу увагу на одну з’ясовану деталь.

— Лише одну?! — скрушно бурмочу я й додаю не без іронії: — Двозначний випадок!

Поваре, одначе, наполягає на продовженні розмови про оту з’ясовану деталь.

— Ми припустили були, що небіжчик вдався до ін’єкції, бо потерпав од кольок у нирках… Якщо це так, то навіщо йому себе вбивати? І якщо він хотів покінчити з собою, а не вгамувати біль, нащо йому було викидати у вікно шприц?

Зауваження мого колеги грунтовне, але, на жаль, воно лише зміцнює висновок лікаря Патріке.

Відповісти береться прокурор:

— Крістіан Лукач перебував під дією наркотика. Чи встановиш тепер точно, що коїлося тоді в його свідомості, вільній від контролю?

Та-ак! Беріндей має рацію! Всі мають рацію! Але найбільше медексперт: двозначний випадок. Через силу подолавши в собі гнів, запитую уривисто:

— Тут постає щонайменше троє запитань: кому потрібно було діставати закинутий на дах шприц? Звідки, відповідно, він знав, що самогубця закинув його Туди? Навіщо йому здалося діставати?

Прокурор доповнює мене:

— Може, пін і не пробував його діставати, а лише хотів переконатися, чи ми знайшли його.

— В обох випадках ясно, що той, хто проник в опечатану квартиру Крістіана Лукача, перебував в останні драматичні хвилини студентового життя в мансарді і на власні очі міг бачити, як самогубця викинув коробку зі шприцом на дах…

— Стоп! — зупиняє, наче автоінспектор вуличний рух, наші міркування Григораш. — Мушу познайомити вас іще з одним висновком експертизи. Ви надто захопилися своїми гіпотезами, інакше самі б здогадалися запитати… Ви забули про відбитки пальців на ампулі…

Ображений на нього, я суворо запитую:

— Ти щось забув сказати у своєму рапорті?

Не звертаючи уваги на мій гнів, Григораш веде далі:

— Ви забули про ампулу й відбитки пальців, знайдені на ній. Ви забули запитати мене, чи відрізняються відбитки пальців на коробці од відбитків на ампулі. Так ось: між ними немає нічого спільного.

Я заперечую йому, вдаючись до сарказму:

— Ну, дякую, Григораше, дякую!.. Ніби все, чим ми займаємося, не переслідує одну й ту саму мету: довести, що лікар Патріке не помилився, коли почепив на труп Крістіана Лукача ярлика «двозначний випадок»!

— А кому ж тобі дякувати, як не мені, — перебиває мене Григораш. — Я певен: коли б не я, ви, гарячково шукаючи виходу зі скрути, і далі б не помічали вкрай важливих сторін проблеми. Ти хотів би все розв’язати, розкрити одним махом. Так от, сліди на ампулі незаперечно свідчать: окрім Крістіана Лукача, в мансарді був ще хтось… До того ж згадайте, як лікар Патріке підкреслював, що сам собі Лукач не міг зробити укола, бо не дотягся б до того місця, куди впорскнуто морфій.

Всі немов води в рота понабирали. Ця тривала мовчанка скидається на врочисто-жалобну хвилину мовчання. У мене в голові, проте, не такий безлад, щоб я втратив нитку розмови:

— Отже, Крістіан Лукач мав «помічника», який потім перетворився на «глядача»? Самогубство з глядачами?

Перед моїми очами водночас постають Петронела Ставру й Лукреція Будеску. Я запитую себе: хто з них двох міг бути під час драми, що розігралася в мансарді? Вирішую коротко переповісти свій візит і розмову з колишньою коханкою Крістіана Лукача.

— Як, з її торбини зник шприц? — вигукує вражений цією новиною прокурор.

— Я її запросив прибути сьогодні увечері для опізнання коробки.

— Тоді все ясно! — висновує Поваре. — Ось тобі й «глядач», про якого ти казав.

— Навіть якщо Петронела Ставру впізнає свій шприц, це аж ніяк не пояснить, чому на коробці відбитки пальців Крістіана Лукача, — з характерною для нього стриманістю застерігає мене Григораш.

Беріндей теж вважає за свій обов’язок поділитися з нами думками:

— Можливо, Крістіан Лукач просто позичив у неї шприц, а дівчина, дізнавшись про лихо, злякалася і стала заперечувати правду, нашвидку вигадавши версію, що його в неї вкрали.

Я благально поглядаю на Григораша, але на поважному обличчі друга мовби написано: «Не поспішай! Май терпець!»

Дзвонить телефон. Хоча Поваре й сидить поруч із ним, але підсуває до мене. І не помиляється. На протилежному кінці дроту моя наречена.

— Що поробляєш? — запитує вона солодко. — Хочеш, зайду по тебе?

Якраз цього мені й бракує! Відповідаю без викрутасів:

— Ні, люба моя. Якби ти тільки знала, скільки всього навалилося на мою голову! — Мій голос звучить жалісно, мов благає про помилування чи співчуття.

Проте Лілі вже давно відомі всі мої хитрощі. Наче нічого й не чула, вона провадить медовим голосом:

— Любий мій, ти не гніватимешся, якщо ми з Джорджікою підемо