Всеволод Зіновійович Нестайко - Незвичайні пригоди в лісовій школі

Тільки зараз одпустило. — І до Колька: — Що ж ти, голубе, правила порушуєш? Га? Чого виліз? Чого самочинно сплячку припинив?

— Ой, х-хто ви? — отетеріло втупився у неї Колько. — В-ви ж-жива?

— Авжеж! Баба Морозиха я. Двірничка зимова лісова. За порядком у лісі наглядаю. Так чого, питаю, порядок порушуєш? Чого виліз?

— А я… Н-новий рік зустріти х-хочу, Діда Мороза побачити, Снігуроньку…

— Ну, це я тобі зроблю. Дід Мороз — чоловік мій, а Снігуронька — онука.

— Серйозно?

— Абсолютно. Але зараз мушу тебе затримати, забрати.

— Куди? Почекайте! Зараз Кося принесе мені шубку свою осінню. Бо я д-дуже з-змерз.

— Ні, голубе, чекати не можу. Інструкція в мене. Порушника негайно мушу забрати, скласти протокол і доповісти начальству. Не можу я чекати. Бо в мене будуть неприємності. Не треба було, голубе, порушувати порядок.

І не встиг Колько Колючка отямитися, як Баба Морозиха закрутила навколо нього мітлою завірюху, підхопила і понесла кудись.

— Ух, ти! Здорово! Ну, починається! — визирнув з-за дуба загадковий Яшка. — Закрутилося! Ух! Люблю пригоди. І я туди! Там витівка моя! — Щось руде й волохате майнуло за дубом і зникло угорі.

Аж тут, захекавшись, прибіг на Велику Галявину Кося Вухань зі своєю сірою шубкою під пахвою. Став, роззирається розгублено навкруги, очима кліпає, друга виглядає.

— Колько! Агов! Де ти? — загукав нарешті.

Але ніхто йому не відповів. Колько зник.

Розділ 3

Дюдя

В обійсті Діда Мороза та Баби Морозихи перед білою сніговою хаткою з блакитними крижаними віконцями стояли Дід Мороз і Снігуронька. Вони пакували мішок з новорічними подарунками.

— Оце Васі, найпершому в класі. А це Олі, найсумліннішій в школі! — приказував Дід Мороз, кладучи подарунки в мішок. — Це Марині, гарній господині! А це Юлі, охайній чистюлі!

Снігуронька зітхнула.

— Ти чого зітхаєш? — спитав Дід Мороз.

— Шкода, — ще раз зітхнула Снігуронька.

— Кого?

— Романа-хулігана шкода, Сергійка-неумійка, Данила-дражнила… Тамару-нечупару… Ви ж їх повикреслювали. Всі одержать новорічні подарунки, а вони…

— Було б раніше дбати, аби щось мати. Мені теж прикро. Та що зробиш: як робив, так і заробив. Летимо швиденько. Нас уже давно чекають — з усіх вікон виглядають.

Дід Мороз підхопив на плечі мішок. Навколо нього й Снігуроньки враз закрутило-завірюшило, снігова хмаринка піднялася в небо, полетіла і незабаром зникла.

Натомість у небі з’явилася інша хмарка, яка опустилася на подвір’я. Сніг опав, і от уже перед хатинкою стоять Баба Морозиха і Колько Колючка.

Баба Морозиха зазирнула в хату:

— Нема. Подалися вже.

— Хто? — спитав Колько.

— Таж артисти мої — Дід Мороз і Снігуронька. Тільки й знають, що по концертах літають. Тут працюй, хурделицю-заметіль роби, снігу натрушуй, за порядком у лісі стеж… А їм тільки оплески в голові… Морозива хочеш?

— Т-та яке т-там м-морозиво. З-зуб н-на з-зуб не попадає. Мені б чаю!

— Гарячого не держимо! Гарячого нам не можна.

— Ж-жаль!

— Ну, погуляй тут, а я піду протокол писати. В хату не запрошую, бо там ще холодніше. — І Баба Морозиха зникла за дверима.

«Ну от, — подумав Колько. — Що ж тепер буде? Кося з шубою там, а я тут. І мороз пробирає дедалі дужче. Замерзну я».

— А ти хто? — почулося раптом ззаду.

Колько обернувся.

Позад нього стояла дівчинка — маленька, худенька, у куценькому платтячку з короткими рукавами. І ручки і ніжки в неї були голі-голісінькі і голівка теж неприкрита — ні шапки, ні хустини. Так що навіть дивитися на неї було холодно. Бррр!..

— Ти хто? — спитала дівчинка.

— А ти? — спитав Колько.

— Я — Дюдя. А ти?

— А я Колько Колючка. Їжачок.

— Їжачок?! Ніколи не бачила їжачків.

— Бо ми взимку спимо. Зимова сплячка у нас. Ми тут тільки весною, влітку і восени буваємо.

— А-а… А я, навпаки, влітку тут не буваю. Ми, як починає теплішати, перебираємося у холодні краї — в Арктику, Антарктику.

— А тобі не холодно?

— Авжеж, холодно! Але мені треба, щоб було холодно. Я ж Дюдя. Сестра Снігуроньки. Тільки Снігуронька артистка, з Дідом Морозом на концертах новорічних виступає. А я Бабі допомагаю — віхолити-завірюшувати, снігом натрушувати, за порядком у лісі стежити. А у вас тут навесні гарно?

— Ого! Ще й як! Усе цвіте, зеленіє. Тепло, сонячно. Соловейко співає, метелики пурхають.

— А що таке метелики?

— Ти метеликів ніколи не бачила? О! Це диво! Це летючі квіти. Така краса!

— Я давно мрію побачити все це. Але… — Дюдя зітхнула. — Нам у теплі не можна. У теплі ми танемо. А тебе Баба чого сюди привела?

— Бо я порядок порушив. Самочинно із зимової сплячки прокинувся, із барлогу виліз.

— Нащо?

— На зиму подивитися захотів. На Діда Мороза, на Снігуроньку. Не бачив же ніколи.

— Ич який! Видумляка! Такий, як я, — усміхнулася Дюдя. — Подобаєшся ти мені. Такий кумедний, симпатичний, з голочками, які не гріють. Їжачок-дивачок. Хіба можна на мороз отак виходити?

— Друг мій, зайчик Кося Вухань, побіг шубку свою осінню сіру мені принести. Хвилюється, мабуть, чекає, гасає там по Великій Галявині.

Дюдя на якусь мить задумалася:

— Ех, і перепаде мені! За те, що я й сама порядок порушила. Але — хай!

Вона рішуче махнула рукою:

— Гайда!

— Куди? — не зрозумів Колько.

— Таж на Велику Галявину. До твого Косі Вуханя.

І не встиг Колько й оком зморгнути, як Дюдя закрутилася дзиґою на одній нозі. І враз навколо неї заіскрилося, засвистіло, огорнуло Колька, підняло над землею і понесло в небо.

— Ану вас! — почулося з-за хатки. — Нащо я тоді сюди тарабанився, як треба назад летіти?

І загадковий Яшка теж знявся у небо.

Розділ 4

Крижан Холодрига

На Велику Галявину вбіг захеканий Кося Вухань.

— Нема! Весь ліс оббігав — нема! І в барліг зазирав. І там нема. Де ж він подівся? Пропаде ж, замерзне без шубки.

І раптом у небі з’явилася біла снігова хмарка. Стала наближатися, рости, спустилася на Велику Галявину. Обтрусилася від снігу. І Кося тільки ойкнув — перед ним стояли Колько Колючка і якась дивна дівчинка.

— Ой! — кинувся Кося до Колька. — Де ти був? А я вже так хвилювався!

— Баба Морозиха мене забрала. За порушення порядку. А от Дюдя виручила. Швидше давай шубку! І знайомся!

— Дюдя! — усміхнулася дівчинка, простягаючи Косі руку.

— Кося! Вухань! — сказав зайчик, потискаючи лапкою холодну як крижинка руку.

— Це сестра Снігуроньки, — сказав Колько. — Дуже симпатична дівчинка.

— Я бачу.