Всеволод Зіновійович Нестайко - Незвичайні пригоди в лісовій школі

канікули. Велика Галявина спорожніла.

Зайчик Кося Вухань та їжачок Колько Колючка сиділи на пеньку й зітхали.

— Так це ми до весни вже й не побачимося? — зітхнув Кося Вухань.

— Не побачимося! — зітхнув Колько Колючка.

— І хто придумав оту зимову сплячку, хай їй грець! — скривився Кося Вухань.

— Хіба я знаю? — знизав плечима Колько Колючка.

— І аби ж то сплячка була у Вовчика Вовченка або Рудика Лисовенка, а не в тебе, — знову зітхнув Кося.

І тут раптом з-за товстелезного дуба вилетів замашний дрючок, вдарив по гілці дерева, під яким сиділи друзі, і на них густо посипалося осіннє листя, накривши їх з головою.

— Ой! Хто це? — стрепенувся Колько, обтрушуючись.

— Це я! Це я! Це витівка моя! — почулося з-за дуба веселе й задерикувате.

— О! Знову він! Яшка! — вигукнув Кося.

Десь посеред літа почалися загадкові витівки якогось маленького незнайомця. Він з’являвся зненацька, коли лісові школярі гралися або відпочивали. Обливав їх водою, кидався сосновими шишками, грудками, дрючками і взагалі всіляко дошкуляв. І щоразу весело виспівував з-за дерева: «Це я! Це я! Це витівка моя!» Через те, що він весь час «якав», його й прозвали Яшкою. Цього загадкового Яшку ніхто ніколи як слід не бачив. Хоч і намагалися. Встигали лише помітити, як щось руде і волохате мелькало за деревом і одразу зникало.

Великої шкоди він, правда, нікому не завдавав, але всіх тримав у напрузі — хтозна, що він вигадає…

— От бачиш! — скривився Кося Вухань. — Ти собі спатимеш, а я… а мені той Яшка… таке влаштує!.. І Вовчик Вовченко знову чіплятиметься, за вуха кусатиме. Так він хоч твоїх колючок боявся, а тепер…

— Думаєш, мені хочеться залягати у ту сплячку? Думаєш, так цікаво? — зітхнув Колько. — Ти тут Новий рік зустрічатимеш, на лижах, на ковзанах, на санчатах кататимешся, а я… Я ж ніколи в житті ще зими не бачив, снігу, ковзанки. Ніколи! Уявляєш? Не кажучи вже про Діда Мороза, Снігуроньку, про новорічну ялинку.

— Бідолаха! — співчутливо похитав головою Кося.

— Слухай! — стрепенувся раптом Колько. — А давай ти мене збудиш перед Новим роком! Га?

— А… а можна? — розгубився Кося.

— Не можна, звичайно. Та хіба роблять тільки те, що можна? Тоді б у житті не було нічого цікавого. Бо можна лише те, що нецікаво. А те, що цікаво, не можна. Як правило. Ти ж знаєш.

— Та знаю, — Кося на мить задумався, потім почухав лапою потилицю. — Збудити тебе я, звичайно, можу. Але… Ти ж замерзнеш. У тебе ж зимової шубки нема. А твої голочки не гріють. Замерзнеш ти.

— Нічого! Не замерзну! — бадьоро мовив Колько. — Я на голочки опалого листя понастромлюю. Така шубка вийде, що ого-го!

— Це ідея! — усміхнувся Кося. — Молодець! Варить у тебе макітра.

— Так збудиш?

— Авжеж!

— Не забудеш?

— Не хвилюйся!

З-під великої купи опалого листя край галявини почувся голос Колькової мами:

— Колько! Спати! Чуєш? Кому кажу! Швиденько!

— О! Кличуть, — зітхнув Колько.

— Ну, біжи! — зітхнув Кося. — Прощай! Тобто — до побачення! Новорічного!

— До побачення! — і Колько побіг до свого барлогу.

А Кося пострибав додому, де мама шила йому нову білу зимову шубку. Треба було приміряти.

— Хе-хе! Гарненька витівочка накльовується на Новий рік. Гарненька! Хе-хе-хе! — І за великим дубом майнуло щось руде і волохате.

Розділ 2

Баба Морозиха

І от уже тридцять перше грудня. Завтра — Новий рік.

Снігу в лісі намело величезні кучугури. Дерева стоять білі-білі, аж очі сліпить.

Іде по лісі Баба Морозиха, лісова зимова двірничка, що за порядком стежить. Вона схожа на снігову бабу: на голові відро, очі — вуглинки, ніс — морквина, в руках мітла. Вийшла на Велику Галявину, носом-морквиною покрутила:

— Щось тут не теє… Носом чую — непорядком пахне. Треба постояти, повартувати.

І стала, завмерла під дубом — наче й нежива. Наче звичайнісінька снігова баба.

Визирнув з-за дуба загадковий Яшка — рудий, волохатий, неоковирний, ні на кого не схожий. Очі лукаві так і шмигають.

— «Не теє, не теє!» — стиха перекривив Бабу Морозиху (щоб не почула). — Авжеж, не теє. Бо зараз Кося Вухань будитиме Колька Колючку. Як же її спровадити звідси? А от всю витівку зіпсує. — І раптом зашепотів скоромовкою: — Тири-дири-нашатири! Двадцять дев’ять на чотири! Вісімнадцять на п’ятнадцять. Сорок вісім на сімнадцять. Тридцять п’ять на… Тьху! Знову збився. Не вийшло. Коли ж я нарешті навчуся! Ех! — з досадою вдарив себе по лобі. І одразу сховався за дуба.

На Велику Галявину вискочив Кося Вухань з великим дрючком на плечі. Підскочив до кучугури снігу край галявини і дрючком у кучугуру — штрик…

— Бу-бу-бу! — почулося з-під снігу басовите.

— Ой! Це тато! — І знову — вже обережніше — дрючком у кучугуру — штрик!

— Бо-бо-бо! — забурмотіло з-під снігу.

— Ой! Мама! Вибачайте! — І втретє — штрик!

Заворушився сніг на кучугурі, з’явилася голова Колька Колючки. Очі заспані-заспані, носик здивовано ворушиться.

— Ой! Що це? Сніг? — вигукнув нарешті, вилазячи. — Гарно як!

— Здоров! Здоров, сонько! — усміхнувся Кося.

— Здоров! Ой, сніг!

— Та сніг же! Сніг! Не цукор!

— Пухкий який! І холодний. А то баба снігова? Це ти її зліпив?

— Та ні. Мабуть, хтось із наших. Я навіть і не вгледів, коли вона з’явилась.

— А як сніжки ліпляться?

— А отак! — Кося зліпив сніжку і кинув у Колька.

— Ах, ти ж! — Колько теж зліпив сніжку і кинув у Косю.

І завелися гратись. Бігають хлопці, регочуть, за дерева ховаються, один в одного сніжками поціляють…. А з-за дуба загадковий Яшка то в одного, то в другого сніжки кидає. Та так ловко, щоразу як не по лобі, так по носі. Баба Морозиха кілька разів уже поривалася змахнути мітлою, щоб навести порядок, але чогось ніяк не могла, тільки розгублено кліпала вуглинками-очима.

І раптом…

— Ой! Що ж ми наробили? — вигукнув Кося. — Ми ж сніжками усю твою шубку з опалого листя збили! Замерзнеш тепер!

— Ой! Справді!.. Х-холодно с-стало! — зацокотів зубами Колько.

— Доведеться тобі, мабуть, назад лізти у барліг.

— Н-ні-ні! Н-нізащо! Я Д-діда М-мороза п-побачити х-хочу. І С-снігуроньку. І новорічну ялинку.

— То що ж робити?

— А т-ти м-мені принеси свою сіру осінню шубку.

— О! Правильно! Молодець! Стривай! Я швидко! — і Кося щодуху пострибав додому.

Баба Морозиха враз ожила.

— Хху! Що це зі мною? Задубіла, ворухнутися не могла!