Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

але Ірландія й далі була колонією, чия суверенна незалежність зникла, розчавлена сильнішим сусідом. Це реальність, яку багато ірландців не хочуть бачити. Що сказав би його батько, якби почув, що він говорить подібні речі? Ухопився б за маленький батіг? А його мати? Чи обурилася б Анна Джефсон, якби довідалася, що в самотині Конго її син навернувся якщо не до націоналістичної діяльності, то принаймні до націоналістичних думок? У ті самотні вечори, оточений брунатними водами річки Конго, на яких плавало листя, гілля та стовбури дерев, Роджер Кейсмент ухвалив рішення: як тільки він повернеться до Європи, то почне збирати добру колекцію книг, присвячених історії та культурі Ейре, що їх він знав так погано.

Він був у Леопольдвілі лише три дні, ні з ким не шукаючи зустрічей. У тому стані, в якому він перебував, він не мав настрою відвідувати представників влади та своїх знайомих і розповідати — брешучи їм, звичайно — про свою подорож до Середнього та Верхнього Конго і про те, що він бачив протягом тих місяців. Він послав телеграму до Форін-Офісу, повідомляючи, що має досить матеріалу, який підтверджує звинувачення, висунуті проти бельгійської влади та місцевих компаній про погане ставлення до тубільців. Він попросив дозволу перебратися до найближчих португальських володінь, щоб написати свій звіт у більш спокійній атмосфері, ніж у Бомі, де консульська служба зможе чинити на нього тиск.

І написав довгу викривальну супліку, адресовану в прокуратуру Верховного трибуналу в Леопольдвілі-Кіншасі, про події в селі Валья, просячи провести розслідувння й покарати винних. Особисто відніс і передав усе, що написав, у прокуратуру. Стриманий і серйозний чиновник пообіцяв, що негайно передасть його супліку прокуророві, метрові Левервілю, як тільки той повернеться з полювання на слонів разом із директором Бюро торговельного реєстру міста, месьє Клотаром.

Роджер Кейсмент сів у потяг, що йшов до Матаді, в якому переночував лише одну ніч. Звідти він добувся до Боми на вантажному пароплаві. У консульському офісі на нього чекала висока купа листів і телеграма від його начальників, де йому дозволяли поїхати до Луанди, щоб відредагувати свій звіт. Він мусив написати його якнайшвидше й з усіма подробицями. В Англії набувала великого розголосу кампанія звинувачень проти Незалежної Держави Конго, в якій брали участь найголовніші газети, що підтверджували або заперечували «звірства». До викривальних повідомлень баптистської церкви нещодавно приєдналися звинувачувальні матеріали британського журналіста французького походження Едмунда Д. Морела, потаємного друга й однодумця Роджера Кейсмента. Його публікації спричинили великий шарварок у палаті громад, як і в громадській опінії. Уже відбувалися дебати на цю тему в парламенті. Форін-Офіс та канцлер лорд Ленсдаун особисто з великим нетерпінням чекали свідчень Роджера Кейсмента.

У Бомі, як і в Леопольдвілі-Кіншасі, Роджер уникав, як тільки міг, зустрічатися з людьми уряду, навіть порушуючи протокол, чого він не робив протягом усіх тих років, коли перебував на консульській службі. Замість відвідати губернатора, він написав йому листа, попросивши пробачення за те, що не передав йому своє вітання персонально, пославшись на проблеми здоров’я. Він не зіграв жодної партії ані в теніс, ані в більярд, ані в карти, нікого не запрошував і сам не приймав запрошень ані на обіди, ані на вечері. Він навіть не виходив рано-вранці плавати в затоках річки, хоч раніше робив це майже щодня, навіть у погану погоду. Він не хотів бачитися з людьми, не хотів жити світським життям. А надто йому не хотілося, щоб його розпитували про подорож, не хотів, щоб його примушували брехати. Він був переконаний, що ніколи не зміг би щиро й відверто розповісти своїм друзям та знайомим у Бомі, що він думає про все ним побачене й почуте в Середньому та Верхньому Конго за останні чотирнадцять тижнів.

Він присвятив майже весь свій час розв’язанню найнагальніших консульських проблем і підготовці до подорожі в Кабінду й Луанду. Він мав надію, що, виїхавши з Конго, хоч то й буде інша колонія, він почує себе менш пригніченим, більш вільним. Кілька разів намагався написати чернетку свого звіту, проте не зміг. І не тільки поганий настрій був йому перешкодою; праву руку йому звело в судомі, як тільки перо стало бігати по паперу. Йому став знову докучати геморой. Він майже нічого не їв, і двоє слуг, Чарлі й Мавуку, бачачи його таким занехаяним, наполягали, щоб він викликав лікаря. Та хоч він і сам був стурбований своїм безсонням, відсутністю апетиту та поганим фізичним станом, викликати лікаря він не став, бо зустріч із доктором Салабертом означала б необхідність говорити, згадувати, розповідати про все те, про що він у даний момент хотів би забути.

28 вересня він відплив на кораблі до Банани, а там наступного дня пересів на інший пароплав, який доставив його та Чарлі до Кабінди. Джон, бульдог, залишився з Мовуку. Проте навіть протягом чотирьох днів, перебутих у цьому населеному пункті, де він мав знайомих, із якими вечеряв і які, наче вони нічого не знали про його подорож до Верхнього Конго, не примушували його говорити про те, про що він не хотів говорити, він не відчував себе спокійнішим і впевненішим. І тільки в Луанді, куди він прибув 3 жовтня, він почав почуватися краще. Тамтешній англійський консул, містер Брісклі, чоловік прямий і послужливий, надав у його розпорядження невеличкий кабінету своєму офісі. Там нарешті він почав працювати і вранці, і в другій половині дня, викладаючи на папері головні лінії свого звіту.

Проте він відчув, що став почувати себе набагато краще, ніж раніше, через три чи чотири дні після того, як приїхав до Луанди, коли десь ополудні сидів за столом старовинної кав'ярні «Париж», куди прийшов чогось попоїсти, після того як працював цілий ранок. Він саме переглядав стару лісабонську газету, коли помітив за вікном на вулиці кількох напівголих тубільців, які розвантажували великого воза з якимсь сільськогосподарським продуктом, можливо, бавовною. Один із них, наймолодший, був дуже гарний. Високий і атлетично збудований, за кожним його зусиллям м'язи випинали в нього на спині, ногах і руках. Його темна шкіра із синюватим відтінком блищала від поту. За кожним рухом, який він робив, переносячи вантаж на плечах від воза до складу, клапоть легкої тканини, яка обгортала його стегна, розкривався й дозволяв побачити пеніс, рожевий, обвислий і більший за нормальний. Роджера охопило палке й нагальне бажання сфотографувати вродливого вантажника. Таке бажання не навідувало його вже кілька місяців. Несподівана думка підняла йому настрій: «Я, схоже, стаю самим собою». У невеличкому щоденнику, який завжди