Люко Дашвар - Покров

— Ти багатий?

— Так.

— Купиш?

— Побудую.

— А мені подаруєш капелюшок із сіткою, як у пасічників, сапку і гумові чоботи? І гітару з червоним бантом? — хмільна Мар’яна уявила себе біля недобудованої розвалюхи в хмарі комарів і бджіл, розреготалася невтримно — матрац заколихався.

— …А ти мені — дитину.

Мар’яна заклякла на мить. Підхопилася, сльози на очах: геть звідси, геть!

— Ну, тихо, тихо… — обхопив її ноги, притулився — цілував коліна припухлими, як у дитини, вустами. І навіть крізь джинси Мар’яна відчувала гарячі Яркові губи.

Здалася. Поклала тремтячі долоні на чорняве волосся, наче благословила. Він не повалив її на матрац, як Хотинський. Цілував-роздягав, усе шепотів, наче сам себе вгамував: тихо, тихо… Підхопив голу дівчину на руки, притис до себе, як дитинку, і тільки після того ніжно опустив на ліжник, як на хмарку. Розколихали матрац пристрастю, він їх потім… заколихав. Поснули в обіймах — ошелешені, виснажені.

…Мар’яна прокинулася від голосного чоловічого крику.

— Відчепися, курво! Пішла геть! — люто горлав за вікном хтось невидимий.

Підхопилася — ліжник до голих грудей. Інстинктивно кинулася до дверей: мамо рідна, тільки би встигнути втекти! Заклякла біля туалетного столика, остаточно прокинулася-допетрала: то ж не її гонять! На грудях, шиї, животі запульсували яскраві струмені ще й досі гарячих відчуттів. Змусили згадати, усміхнутися. Роззирнулася: сама… А Ярко де? Упала на матрац: ще би день отак, ще хоча би один день в обіймах і ніжності, бо цей — глянула у вікно — згасає… Згас.

У джинсах, що валялися на підлозі біля ліжника, дзеленькнув мобільний.

— …Ти вже вдома, золотце? — почула хмільний голос Хотинського. Певно, класно погуляли.

— Ще ні…

— Чудово, тобто… Хіба архів працює так допізна?

Мар’яна всміхнулся тоскно.

— Усяке буває в житті…

— А чому так сумно?… Нічого не знайшла чи й досі ображаєшся, що не відірвалася з колективом? Забудь, золотце! Колективу нема! Суцільне збіговисько покидьків. Згребли вино і закуски зі столів і чкурнули на Майдан, ідіоти! Довелося скласти компанію шефові… У лазні. Заради діла. Я шефові пояснив: Шендрика треба звільнити…

— Ясно…

— Йди вже додому. З вечірки вино лишилося. І сир. Відсвяткуємо твій завтрашній від’їзд. Квиток до Дніпропетровська у мене в кишені. Рада?

За дверима — кроки.

— Я… ще попрацюю! — відчайдушно збрехала Мар’яна, відрубала зв’язок, вимкнула телефон, закинула до сумки. Серце калатало: ще би тільки один день із цим юним божевільним Ярком.

— Кава, — Ярко став на порозі з двома чашками в руках. Картата сорочка розстібнута на грудях, джинси, босі ноги.

— Дякую, — Мар’яну збивав із пантелику буденний тон його низького хриплуватого голосу: вичищав фальш і пафос з її відповідей, залишав тільки сіль. Губилася, цікавість розгорялася ще більше: як же у нього все просто. А далі що?…

— Маємо в місті ще одну невідкладну справу на сьогодні, - Ярко сьорбав гарячу каву, дивився на Мар’яну з неприхованою дитячою радістю.

— У мене туніка тоненька. Змерзну.

— Нізащо, — вже діставав із полиці тонкий вовняний светр. Присів біля Мар’яни, відкинув ліжник — дивився на голу дівчину ніжно, без хтивої пристрасті. Провів долонею по руці. — Я тебе вдягну.

От що він робить? Хіба можна так безбожно руйнувати всі її усталені уявлення про стосунки, чоловіків, любов? Новий світ теж варто відкривати обережно, бо ж дах може не витримати. Мар’янине серце наливається гарячою щирою вдячністю, гріє сильніше за теплий Ярків светр.

— Пий каву, зараз підемо, — буденно каже Ярко. — Я зараз повернуся. Тільки спитаю в Аніти — може, їй щось треба купити…

От і знову сама, а геть не сумно. Тинялася кімнаткою, приміряла її до себе. Вдивилася у власне відображення у дзеркалі туалетного столика, здивувалася: а куди плями під очима поділися? Чисте лице. Хвилясте волосся м’яко лине на плечі, тільки на скронях змокло і досі не висохло від несподіваної пристрасті, солодкого сну. Усміхнулася, підійшла до масштабної родинної світлини: он і Ярко присів поряд із поважним сивим чоловіком із професорським фактурним лицем. Погортала книжки: і ця італійською, і наступна, і решта. Знову підійшла до світлини: часом не в Італії зроблена? Та на задньому плані фотографії за розкішною липою вгледіла розмите зображення кіоску з кривуватою вивіскою «ШИНОМОНТАЖ. ГОРІЛКА. МЕД». Цікаво… Усе в кімнатці стало цікавим: і зелений куб, і купа тросів-ременів-карабінів, і карпатський ліжник поряд з італійськими книжками.

Ярко повернувся зі списком продуктів від Аніти.

— Ходімо?

Мар’яні до сверблячки хотілося розпитати — а тепер куди? — та довірилася, промовчала, щоби не псувати казкову легкість цього дивовижного дня, який розпочався паскудно, та під білим сонцем перекреслив усе погане, що було до того. «Я згадуватиму цей день до смерті, - подумала. — І тішитимуся…»

Зима вередувала. У густім вечорі розгулявся вітер, розбурхав кволий промерзлий Дніпро, продував Гаванський міст, збивав з ніг.

Ярко обійняв Мар’яну — ішли одним цілим. Оминули набережну, дісталися Іллінської церкви.

— Нам сюди, — вказав.

У храмі саме правили вечірню службу. З десяток вірян ревно хрестилися, густий голос панотця линув до небес. Похмура жіночка зупинила Мар’яну: куди без головного убору?! Видала білу хустину, змусила надіти. Ярко купив свічку, взяв Мар’яну за руку, повів до ікони Богородиці.

— Що відбувається? — насторожилася.

Ярко поставив запалену свічку перед святим ликом, стис Мар’янину руку.

— Мати Божа, — дивився в очі Богородиці, говорив тихо, упевнено. — Перед тобою клянуся у вірності цій жінці. Перед тобою присягаюся бути з нею в горі і радості, в багатстві і злиднях, в здоров’ї і хворобі. Назавжди.

У Мар’яни щелепа відвалилася. Закліпала повіками приголомшено. Ярко перехрестився, глянув на Мар’яну.

— Усе, — сказав. — Ходімо?

— Ти… Стій! Зачекай! Поясни! — під пронизливим вітром застигли біля храмової огорожі. Повз дивну парочку швидко пробігали поодинокі перехожі. Темрява їла ліхтарі. Мар’яна відчувала, як до очей підкрадаються прикрі сльози, вимагають ясності, хоча куди вже ясніше.

— Навіщо це все? — вигукнула відчайдушно.

— Щоб ти повірила.

— У що? Що все насправді? Серйозно і на довгі роки?!

Кивнув.

Розлютилася.

— А ти мене спитав: чи хочу я того?!

— То зайве — ти вільна. Коли захочеш — скажеш. А до тих пір знай, що я…

— Справді?! Маячня! Навіщо мені твоя вірність?! А раптом… ти огидний мені! Раптом я… просто так! Для забави цілий день з тобою, малоліткою, вештаюся! Розважилася, зараз додому піду.

Насупився, глянув на Мар’яну з прикрістю: мовляв, ну, що ти верзеш?!

- Іди.

— Піду! — вибухнула.

Сумкою метельнула — побігла темним провулком у бік метро. І десяти метрів не здолала — зупинилася посеред вулиці, безпорадно роззирнулася, тихо посунула назад, до храму. Товкла собі: «Вибачуся! Цілісінький день