Люко Дашвар - Покров

хмари. Чорнявий хлопець усміхнувся в небо, повів Мар’яну Гаванським мостом на Рибальський острів. Усе за руку тримав, як маленьку. Косували одне на одного, знічувалися, відводили погляди.

— Я знав, що зустріну тебе сьогодні, - мовив він раптом.

— Наснилася?

Розсміявся. Хитнув головою.

— Біджо наворожив.

— Хто такий Біджо? — спитала Мар’яна.

— Друг, — обмежився коротким поясненням, і хоч як Мар’яні не хотілося розпитати — промовчала.

Косувала навкруги — жодного разу доля не заносила на Рибальський: тоскні п’ятиповерхівки з випраною білизною за вікнами, до Дніпра — два кроки, пафосний офіс «Рошену», куби заводських корпусів, кілька двоповерхових хатинок, ще купка п’ятиповерхівок. Увійшли до під’їзду однієї. На третьому поверсі хлопець дістав ключі, відчинив двері праворуч від сходів.

— Ми вдома, — кинув. — Проходь.

Мар’яна завмерла перед відчиненими дверима, як перед пасткою. І так перелякалася раптом: ще мить — чкурнула би геть. Та з коридору до вхідних дверей несподівано випливла пухкенька сива літня пані в білій трикотажній кофтині й синій довгій спідниці, підперезана квітчастим фартухом, сплеснула долонями.

— Ярчику! Ти сьогодні рано, — усміхнулася Мар’яні. — Як вас звати, рідненька?

— Мар’яна, — відповіла насторожено. Стрільнула оком на хлопця: усміхався, наче казав: Мар’яна? Добре…

— Вона красуня! — авторитетно повідомила пані Яркові, потягла Мар’яну всередину, — одразу на кухню, примовляла: — А я — Аніта Станіславівна. Можете звати мене Анітою. Дуже приємно! Дуже! У мене борщ гарячий! І не відмовляйтеся — ображуся!

— А у нас вино. Свіжий хліб і пліснявий сир, — чула Мар’яна низький хриплуватий голос хлопця за спиною. Він зветься Ярко?… Добре. Літня жінка — його мати?

Ложки дзеленчать, пахне кропом. Мар’яна сидить біля столу, ошелешено спостерігає, як Аніта наливає з каструлі борщ, подає Яркові, хлопець несе повний таріль до столу, пропонує пані:

— Федю покличу.

— Так, гукни! — погоджується Аніта.

— Федю! Борщ! І вино! І сир! — гукає Ярко з кухні у коридор.

У коридорі клацає замок, хтось тягне ноги до кухні.

— О! Та тут дівчина… — Мар’яну здивовано розглядає немолодий худий чоловік під п’ятдесят у линялій футболці й синіх спортивних штанях, обурено озирається до Ярка й Аніти. — А попередити?! Я… не п’ю вина негліже, коли у нас гості!

Федя зникає, повертається за мить — Мар’яну душить сміх: замість синіх треників на чоловікові чорні, певно, вихідні, спортивні штани з блакитними лампасами, червона футболка з філософським написом «БІЛИЙ». Мар’яна косує на Ярка, питає без слів: цікаво, скільки тут ще жильців?

- Їж, — він усміхається по-дитячому беззахисно, простягає Мар’яні кусень свіжого хліба, і хоч ще хвилину тому Мар’яна заприсяглася б — геть не голодна, — ковтає гарячий смачнючий борщ з апетитом. Як дивно все це… І ці люди — вони не батьки Яркові. А хто?…

Пухкенька Аніта літає мухою — прибирає порожні тарелі, наливає густе червоне вино в прості гранчаки. Ярко підхоплюється, бере склянки.

— Дякуємо, смачно. З вином ми… до себе, — обертається до Мар’яни. — Ходімо?

— Е, ні! — Федя піднімає гранчак, дивиться на Мар’яну серйозно. — За вас, свіжі люди! За ваші ендорфіни!

— За нас! — погоджується Ярко. Підсідає до Мар’яни. Простягає їй гранчак.

Як же все це до біса дивно. Мар’яна п’є терпке вино з незнайомими щирими людьми, заїдає пліснявим сиром. П’яніє — і чим більше п’яніє, тим тверезішими і злішими стають думки: «Оце я втрапила… Буде, що розповісти… Невже цей хлопець… І сива жінка… І цей червоний білий… Невже вони вірять, що все це по-справжньому?… Нащо я піддалася омані слів? “Ти моя жінка”, “додому”… Як у кіно! Треба забиратися звідси!»

Ярко бере Мар’яну за руку:

— Ходімо?

Мар’яна відчуває тепло Яркових рук, і, замість того, аби кинути заплановане: «Мені вже час! Усе було отпад…», кліпає повіками: ходімо…

На блакитних дверях Яркової кімнати — знак «фольксвагена».

— Чому «фольксваген»? — питає Мар’яна.

— Народний вагон. Сама побачиш, — усміхається Ярко.

Цікавість сильніша за ніяковість, прикрість, Хотинський остаточно зникає в підворіттях підсвідомості… Мар’яна зацікавлено обдивляється невеличку вузьку кімнатку: оце дім?! Грубий надувний матрац, накритий карпатським ліжником, зелений куб замість столика, на ньому відкритий ноутбук і вигадлива фігурка янгола з прозорого зеленого скла. Книги штабелем при стіні, на вішаку сорочки-джинси, у куті гора мотлоху: троси, міцні мотузки, шкіряні ремені, дебелі металеві карабіни, поряд тендітна етажерка з ажурною різьбою. Навпроти вікна біля дверей — справжній шедевр: туалетний столик, наче з царського палацу. Лак блищить на карельській березі, бронзові вигадливі ручки на пласких шухлядках мають поважний вік, гнуті ніжки закінчуються бронзовими «черевичками», овальне дзеркало — ясне озеро. На стіні над кубом кілька репродукцій незнайомих Мар’яні картин (виведені кольоровим принтером на звичайний канцелярський папір), масштабна родинна світлина формату А3 — десятки зо три людей різного віку на тлі розкішної липи скупчилися навколо старезного діда у світлому лляному костюмі, ще кілька фотографій — хлопці, певно, друзі. А на підвіконні — синьо-жовтий прапор.

Отоді- то Мар’яна і спитала:

— А прапор навіщо? Для Майдану?

Ярко відчинив вікно — впустив у кімнатку холодне зимове повітря — прикріпив знамено знадвору, обернувся до дівчини.

— То знак для всіх, — сказав. — Як український прапор майорить — значить, ми вдома і раді гостям.

— А як ми не хочемо нікого бачити? — спитала і раптом зрозуміла: він має відповіді на всі запитання. Знітилася: ну, годі вже! Досить!

— Знаєш… — почала. — Усе це… надихає, але ти…

— Надто зелений для тебе?

Почервоніла, кивнула.

Не розгубився аніскільки:

— А ти додай мені років. Скільки потрібно?

— Для чого? — Мар’яна дивилася на припухлі Яркові вуста, вуха горіли: нащо читати йому мораль? Хай уже врешті обніме, поцілує… ну, і далі за логікою… Він же її заради цього сюди привів? Ліжко є, тобто матрац. Мар’яна не проти… Навіть хоче… Якось по-швидкому і — геть.

— Для того аби ти заспокоїлася.

— Не розумію, — хоробро сіла на матрац, глянула на хлопця.

— У всі війни так… — Ярко присів поряд, взяв Мар’янину долоню у свої руки. — Приходили чотирнадцятирічні: «Уже вісімнадцять маємо! Хочемо до бою!» Їм вірили не тому, що хотіли дітьми фронти закривати. Підлітки дорослішали. І їм направду ставало вісімнадцять.

— А у нас війна? — спитала Мар’яна.

— Так, війна, — помовчав. Попросив: — Додай мені років.

Мар’яна відчула себе старою, гидкою, нещасною. Висмикнула долоню з Яркових рук. Терпке вино язиком крутило.

— Мені вже двадцять сім! — вигукнула гнівливо.

— Добре. Тоді мені двадцять вісім. Не проти?

— Проти! Скільки тобі насправді?

— Двадцять вісім, — обережно обійняв Мар’яну за плечі, заговорив тихо, упевнено. — Поживемо тут до весни. Добре? Тут енергетика гарна, бо до нас тут жила купа добрих людей. Сусіди — пісня. Аніта. Федя…

— Це… комуналка?

Кивнув.

— А потім