Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

обов’язково знайти можливість потримати його… А якщо я повернуся вночі? За такої спеки вікна ж лишаться відчиненими…

Металевий брязкіт грубо перервав мої думки. Сталін наблизився до мене, трусячи важким металевим ланцюгом. Я ступив крок убік, аби він не дістав мене і пришвидшив ходу під його гавкіт. Люті очі та оголені ікла Сталіна відповідали на моє запитання: ні, я не повернуся сюди вночі. Ніч належала йому. Уночі його нарешті відпускають і лишають господарем парку.

* * *

Катрін присіла на честерфільдський диван. Дюбрей запропонував їй сигару, але вона відмовилась: не звикла.

— То що ти думаєш? — спитав він, простягнувши руку до портсигара.

Катріна повільно підвела очі на одну з люстр, розмірковуючи та не кваплячись давати відповідь.

— Думаю, що все добре, але наприкінці я відчула, що він нервує. Чесно кажучи, останнє завдання я й сама не зрозуміла.

— Змусити шефів зронити випадкове слово?

— Так.

Він запалив сірник. Зажеврів вогник. Дюбрей підніс його до сигари, звичним рухом запалив її. Перший димок поплив у повітрі, розносячи особливий запах сигар montecristo. Тоді Дюбрей повернувся до глибокого крісла; шкіра фотеля тихо рипнула; він схрестив ноги.

— Проблема Алана в тому, що йому не достатньо показати, як почати правильно спілкуватися. Так він не зможе отримати на своєму підприємстві нічого лише тому, що він хоче. Є дещо, що гальмує його в усіх аспектах.

— Що саме?

— Він надто звик слухатися… Зараз він прогресивно вчиться чинити опір. Це добре, але геть недостатньо. Одна річ — уміти чинити опір, і зовсім інша — уміти отримувати бажане. До цього потрібно підготуватися.

— Підготуватися?

— Розвинути в собі впевненість, що це можливе.

— Хочеш сказати, що, доки він на споді душі не вірить, що може щось отримати від менеджерів, він нічого не отримає, навіть якщо старанно використовуватиме найкращі у світі методи спілкування?..

— Точно.

— Зрозуміло.

— Але навіть не це найважливіше. Коли людина впевнена, що може впливати на рішення інших, вона завжди зможе це робити; навіть коли методи не найкращі, людина впорається… А якщо не вірить у себе — зупиниться на першій же перешкоді, яку сприйме як доказ марності спроби.

Він підніс сигарету до рота.

— То ти його попросив спонукати шефа сказати конкретне слово просто з метою дати йому можливість виявити в собі здатність впливати на іншх?

— Ти все правильно зрозуміла. Хочу, щоб він повірив, що здатний переконувати.

— Цікаво.

Катрін раптом підвела голову: їй щось спало на думку.

— Слово ж не було дібране випадково, чи не так? Ти сам дібрав слово «маріонетка», щоб Алан підсвідомо спроектував себе на роль того, хто смикає за вервечки?

Замість відповіді Дюбрей затягнувся сигарою.

— Це вже занадто, Ігорю…

Він мовчки продовжував насолоджуватися сигарою.

~ 12 ~

Марк Дункер, генеральний директор «Дункер консалтинг», був великим, міцним чолов’ягою. Метр дев’яносто та сто шість кілограмів — важковаговик у сфері рекрутингу у Франції.

Він походив із провінції, з Божоле. Жителі села не любили сім’ю Дункерів, яка від батька до сина передавала торгівлю худобою. Їхнє заня´ття було для людей чимось на кшталт вимушеного зла. Сім’я була найбагатшою навкруги, тому всі вважали, що ті гроші зароблені за рахунок чужої праці — мовляв, Дункери не страждали, як інші, у ті нужденні роки, коли ціна на м’ясо була низькою.

У школі Марк тримався осторонь від дітей. Він усвідомлював, що був сином найбагатших людей на селі, і почувався особливим. Та він не шкодував через своє становище, а навпаки — за найменшого зауваження в його бік він провокував скандал.

Його мати й собі від того страждала. Її чоловік радів, що йому заздрять; їй же було досить того негативу, що на неї лився. Усе її соціальне життя полягало в тому, що, проходячи вулицею, вона стикалася з ворожими поглядами жінок та злісними зітханнями. Після багаторічного накопичення образи та гіркоти вона, зрештою, зламалася — сім’я переламала традицію поколінь і переїхала до міста, подалі від худоби й балачок. Дункери оселилися в Ліоні, тож нашому пану доводилось долати багато кілометрів, аби навідатися до села. Марк сприйняв це переселення як поразку — і зневажав батька за те, що той поїхав.

Задоволення матері тривало недовго: вона розчарувалася, щойно відчула, що її сусіди — офісні працівники — мали її сім’ю за селюків. Марку за краще було відчувати заздрість, ніж зневагу, — тож від ізоляції нового типу він дуже страждав. У ньому закріпилася жага до реваншу.

Він закінчив школу, у двадцять років здобув диплом спеціаліста з комерції. Працював десять років у сфері продажу сільськогосподарських товарів, досить талановито застосовуючи свій генетичний хист комерсанта. Три чи чотири рази він поміняв компанію, завжди суттєво збільшуючи зарплатню: щоразу він використовував той самий сценарій, обманюючи консультанта з рекрутингу, приписуючи собі посади та обов’язки, яких офіційно в нього не було, але якими він сам себе наділяв.

Він досить швидко зрозумів, що консультанти геть не розуміються на своїй роботі та їх легко обдурити. Почувши одного дня від працедавця суму гонорару, сплаченого рекрутинговому агентству за його винайм, Марк не повірив своїм вухам. Цифра йому здалася астрономічною як для роботи, котра ввижалася йому близькою до справи батька. Легше було переконати компанію щодо наявності ділових якостей кандидата на посаду, аніж переконати фермера щодо фізичних якостей корови — адже ті якості фермер перевірить сам.

За півроку Марк відкрив свою компанію. Пройшовши короткий курс методик роботи з персоналом, він орендував однокімнатний офіс у центрі Ліона, повісив табличку «Марк Дункер, консультант із рекрутингу». Під час вибору кандидата найбільше він покладався на свій нюх, а не на методики. Він дійсно рідко коли помилявся, інстинкт працював: він відчував людей, компанії, відчував кандидатів, розумівся на тому, які кандидати пасували на ту чи іншу посаду.

Найважче було залучити перших клієнтів — не маючи реальних рекомендацій, важко було мати надійний вигляд. Коли йому на це натякали — він різко ставав агресивним. Дуже швидко він пішов на побрехеньки: вигадував престижних клієнтів; крім того, називав невеликі підприємства, яким він відмовив у контракті, тому що ті буцімто не вартували його послуг. Такий підхід виправдав себе: пішли перші контракти, за ними інші — успіх притягував успіх.

Його нова професія чудово пасувала йому. Здавалося, що всі ці маленькі пихаті містяни, які раніше ніколи не заглядали до оселі його сім’ї, тепер залежали від нього під час пошуків роботи. Гадав, що його бояться й поважають, бо люди «їли з його рук». Він жадав контролювати ринок рекрутингу всього міста, просто