Джон Грін - Паперові міста

Я не сумнівався в тому, що рейс на Нью-Йорк буде скоро. З Орландо куди завгодно можна вилетіти скоро. Але от у всьому іншому я впевнений не був.

— Якщо ти подзвониш Лейсі…— сказав я.

— Вона не зізнається! — вигукнув Бен. — Ти тільки подумай, скільки вона вже дурня клеїть, — напевно, вони лише вдали, що посварилися, щоб ти не запідозрив, що саме вона — довірена особа Марго.

— Не знаю, якось не дуже воно клеїться… — засумнівався Радар.

Він говорив щось іще, але я майже не слухав. Я дивився на застиглу картинку гри й обмірковував ситуацію. Якщо Марго з Лейсі тільки вдають, ніби посварилися, то Лейсі і з хлопцем своїм порвала не по-справжньому? І її занепокоєння теж було облудне? Невже Лейсі сама понаписувала численні мейли — відгуки (без жодної корисної інформації) на оголошення, які розвісила її кузина в музичних крамницях Нью-Йорка? Ні, не може такого бути, Бенів план ідіотський. І все-таки тішило, що у нас узагалі з’явився бодай якийсь план. Але до кінця навчального року залишалося всього два з половиною тижні, і якщо я полечу в Нью-Йорк, то пропущу щонайменше два дні,— вже не кажучи про те, що мене вб’ють батьки, якщо я куплю квиток на літак за своєю резервною кредиткою. Що більше я цю ідею обмірковував, то дурнішою вона здавалася. Та раптом я зможу побачити Марго просто завтра… Але ні.

— Я школу не можу пропустити, — сказав нарешті я. І продовжив гру. — У мене завтра контрольна з французької.

— Знаєш, — відказав Бен, — твій романтизм просто надихає.

Погравшись іще кілька хвилин, я пішов через Джеферсон-парк додому.

Мама мені одного разу розповідала про хворого хлопчика, з яким вона працювала. До дев’ятьох років він був нормальний, а потім у нього помер тато. Попри те, що на світі повно дев’ятирічних малюків, у яких помирають батьки, мало хто з’їжджає з глузду, та цей хлопчина виявився не таким, як усі.

Він узяв олівця, сталевий компас і почав малювати на папері кружечки. Всі вони були рівно два дюйми в діаметрі. Він обводив і обводив компас, поки аркуш не ставав чорним, а потім брав новий аркуш і починав усе спочатку, і так щодня, від ранку до вечора; в школі він теж малював ці кружечки, навіть на контрольних. Мама пояснила мені, що ця повторюваність дії, яку він вигадав собі, допомагала йому впоратися з болем утрати, але незабаром це стало звичкою. Отож мама з ним побалакала, змусила поплакати за татом абощо, хлопчина припинив малювати кола і, мабуть, житиме ще довго і щасливо. Але я часом думаю про того хлопчину, бо мені здається, що я його розумію. Мені завжди подобалася монотонність.

Нудне життя ніколи не здавалася мені нудним. Я сумніваюся, що зміг би пояснити це такій дівчині, як Марго, але малювати все життя кружечки здавалося мені досить мудрим божевіллям.

Тому я не надто переймався з приводу свого рішення не летіти в Нью-Йорк: це ж усе одно була дурна ідея. Та поки я жив своїм усталеним життям цілий вечір і весь наступний день, мене гризла ця думка, мені здавалося, що рутина віддаляє мене від зустрічі з Марго.

7

У вівторок увечері — Марго не було вже шість днів — я поговорив з батьками. Не те щоб я дійшов якогось поважного рішення, просто так склалося. Я сидів за кухонним столом, тато нарізав овочі, а мама обсмажувала на сковорідці яловичину. Папа почав дражнити мене за те, що я так довго читаю одну тоненьку книжечку, а я відказав:

— Взагалі, це я не на англійську читаю; просто здається, що Марго залишила мені в ній якусь підказку.

Вони замовкли, і я розповів про Вуді Гатрі й Вітмена.

— Так, їй подобаються ці ігри з недомовками, — прокоментував тато.

— Я не звинувачую дівчинку в тому, що їй хочеться уваги, — сказала мама, а потім додала, звертаючись до мене, — але це не означає, що її добробут — це твоя відповідальність.

Тато кинув на сковорідку моркву з цибулею.

— Атож! Певна річ, ніхто з нас не зможе поставити Марго діагноз, поки ми її не оглянемо, але, гадаю, вона незабаром повернеться.

— Не робімо припущень, — тихенько сказала йому мама, щоб я не почув. Тато хотів щось відповісти, але я перебив:

— А мені що діяти?

— Закінчити школу, — відказала мама. — І довіряти Марго — вона може сама про себе подбати, ця здатність у неї добре розвинена.

— Згоден, — додав тато.

А по вечері, ввімкнувши у своїй кімнаті «Воскресіння» без звуку, я зрозумів, що вони обговорюють цю тему. Слів я не чув, але обоє були стурбовані.

Пізніше ввечері на мобільний мені подзвонив Бен.

— Привіт, — сказав я.

— Братан, — почав він.

— Так, — відказав я.

— Я збираюся з Лейсі по взуття.

— По взуття?

— Ага. З десятої до півночі знижка тридцять відсотків на все. Вона хоче, щоб я допоміг їй вибрати черевички на бал. У неї, звісно, вже є якісь, але я до неї вчора заходив, і ми погодилися, що вони не… ну, розумієш, черевички для балу повинні бути просто ідеальні. То ці вона хоче повернути, а потім ми їдемо в універмаг, збираємося типу…

— Бене, — сказав я.

— Що?

— Старий, я не хочу обговорювати черевички Лейсі. Я навіть скажу чому: в мене є така штука, наявність якої відбиває цікавість до взуття на бал. Прутень називається.

— Я просто нервую і ніяк не можу перестати думати про те, що вона мені серйозно подобається — не просто тому, що вона диво-киця-на-бал, а тому, що вона просто-класна-і-з-нею-круто-гуляти. Ми ж танцюватимемо там, а уяви, якщо ми поцілуємося посеред зали, і всі скажуть: «Ох, нічого собі», — і, розумієш, усе, що вони там про мене вигадували, все це вилетить у вікно…

— Бене, — знову урвав його я, — годі слину пускати, як ідіот, і все буде гаразд.

Він ще трохи верзякав усяку дурню, але потім мені вдалося з ним розпрощатися.

Я ліг, і на мене навалилися депресивні думки з приводу балу. Я не засмучувався від того, що не іду туди, але я — хоч як воно було нерозумно і безглуздо — мріяв про те, щоб устигнути знайти Марго й умовити її піти туди зі мною. І все це мало б статися в останній момент, в суботу ввечері. І тоді ми б увійшли у бальну зал у «Гілтоні» в джинсах і поношених футболках, встигаючи тільки на останній танець, і всі