Лі Бардуго - Шістка воронів

неї шкіра. Колись він посміювався з неї через це. «Справжній солдат не може мати таку шкіру, — казав він дівчині, — ніжну, випещену». Глузував із соковитості її тіла, присоромлений власною реакцією на нього. А тепер торкнувся теплого вигину її щоки, відчув м’який дотик волосся. Таке прекрасне. Таке справжнє. Це було несправедливо.

Потім Матаяс помітив засохлу кров на своїх руках. Біль затопив його суцільною хвилею, і хлопець урешті прокинувся по-справжньому — тріщини в ребрах, розбиті руки, щербатий зуб. Він навіть не знав, коли це сталося, але якимсь чином подряпав цим зубом язик. У роті досі відчувався мідний присмак крові. Вовки. Вони змусили його вбивати вовків.

Він прокинувся.

— Ніно?

У її чарівних зелених очах блищали сльози. Гнів охопив Матаяса. Вона не мала права на сльози, жодного права на співчуття.

— Ч-ш-ш-ш, Матаясе. Ми тут, щоб забрати тебе із собою.

У яку гру вона грала? Що це за нова жорстока гра? Він щойно навчився виживати в цьому потворному місці, аж тут з’явилася вона, щоб подарувати йому свіжу порцію тортур.

Хлопець рвонувся вперед, перекинувши її на землю й міцно обхопивши руками шию. Він накрив її тіло своїм так, щоб міцно притиснути колінами її долоні до підлоги. Матаяс до дідька добре знав, що із розв’язаними руками Ніна була смертельно небезпечною.

— Ніно, — проскреготав він. Вона звивалася в хлопцевих руках. — Відьма, — вичавив із себе повітря зі свистом, нахиляючись над нею. Бачив, як розширилися її очі, як наливається кров’ю обличчя. — Благай мене, — сказав, — благай подарувати тобі життя.

Раптом Матаяс почув клацання, і замогильний голос попередив:

— Тримай свої руки подалі від неї, Гелваре.

Хтось позаду нього притис Матаясові до шиї револьвер. Хлопець і оком не змигнув.

— Ну ж бо, застрель мене, — промовив він і міцніше стиснув руки на Ніниній шиї — ніщо не позбавить його такого задоволення. Ніщо.

Зрадниця, відьма, мерзенне створіння — усі ці слова кружляли в голові, але були ще й інші: красуня, чарівна звабниця. Рьод фетла — називав він її раніше — маленька червона пташка з пір’ячком кольору Ніниного ордену Гриші. Кольору, котрий вона любила. Він стиснув пальці ще сильніше, змушуючи слабохарактерний голосочок усередині замовкнути.

— Якщо ти справді втратив глузд, доведеться поводитися з тобою значно жорсткіше, ніж я планував, — мовив скрипучий голос.

Матаяс почув, як щось зі свистом пронеслося в повітрі, і різкий біль протнув ліве плече. Здавалося, наче його вдарив крихітний кулачок, проте заніміла ціла рука. Матаяс зойкнув, нахиляючись уперед і однією рукою стискаючи Нінину шию. Він майже впав просто на неї, але хтось смикнув його назад, ухопившись за комір.

Перед Гелваром стояв хлопець у формі охоронця міської варти. У його темних очах мерехтів неприємний вогонь, в одній руці був пістоль, а в другій — ціпок, прикрашений вирізьбленою воронячою головою з підкреслено гострим дзьобом.

— Тримай себе в руках, Гелваре. Ми тут, щоб витягти тебе. Я можу зробити з твоєю ногою те саме, що з рукою, і тоді ми потягнемо тебе за собою, або ти можеш вийти звідси, як порядна людина, на своїх двох.

— Ніхто не може втекти з Пекельних Воріт, — відповів Матаяс.

— Сьогодні це станеться.

В’язень нахилився вперед, намагаючись знайти точку опори й стискаючи занімілу руку.

— Ви не можете просто вивести мене звідси. Охоронці мене впізнають, — буркнув він. — Я не збираюся втрачати привілеї, отримані в боях, щоб ви могли тягти мене Джел знає куди.

— Ми тебе замаскуємо.

— А якщо охорона перевірить…

— Вони будуть занадто зайняті, щоб перевіряти, — відрубав дивний блідий хлопець. І одразу ж почувся крик.

Матаясова голова смикнулася вгору. Він почув, як гучніше загупали кроки на арені, наче море людей ринуло до проходів неподалік від його камери. Почув, як закричала охорона, заревіла велетенська кішка, затрубив слон.

— Ти відчинив клітки. — Нінин голос із недовірою тремтів, хоча хто міг знати, справді вона здивована чи вдає. Матаяс намагався не дивитися на неї, щоб не втратити останній зв’язок із реальністю. Він уже й так почувався хворим від усього, що коїлося навкруги.

— Джаспер мав чекати, поки дзвони не проб’ють третю, — повідомив блідий.

— Уже третя, Казе, — відгукнулася тендітна дівчина в кутку. Вона мала темне волосся та смагляву шкіру глибокого бронзового кольору, як усі сулійці. На неї спиралася людина, укрита рубцями й бинтами.

— Відколи Джаспер став пунктуальним? — пожалівся хлопець, зиркаючи на годинник. — Гелваре, можеш іти?

Він простягнув Матаясові руку в шкіряній рукавичці.

«Це сон. Найдивніше з усіх моїх сновидінь, але це точно мені сниться». Може, вбивство вовків нарешті допомогло йому цілком утратити здоровий глузд. Він убив сьогодні цілу родину. І скільки б не шепотів молитви за їхні дикі душі, ніщо вже не допоможе.

Матаяс подивився вгору, на блідого демона з руками в чорних рукавичках. Інші називали його Казом. Чи виведе він Матаяса з цього нічного жахіття, а чи потягне за собою в нове пекло? «Обирай, Гелваре».

Матаяс потис хлопцеву руку. Якщо все це правда, а не ілюзія, він уникне всіх пасток, що для нього підготували. Гелвар почув, як Ніна видихнула — з полегшенням чи розгнівано? Похитав головою: з нею він розбереться пізніше. Тендітна смаглява дівчина обгорнула довкола його плечей плащ і надягла йому на обличчя потворну маску з носом, схожим на дзьоб.

У проході біля камери панував хаос. Костюмовані чоловіки й жінки накочували хвилями, кричали та штовхалися, намагаючись утекти якнайдалі від арени. Охоронці взялися за зброю, і то тут, то там чулися постріли. Матаяс відчув запаморочення, бік страшенно болів, а ліва рука досі висіла, наче батіг.

Каз махнув на дальню праву арку, пояснюючи, що їм доведеться пройти крізь товкотнечу назад до арени. Матаясові було байдуже. Він міг би пірнути в юрбу, прокласти собі шлях до сходів, а потім до човна. «А що тоді?» Не мало значення. Не було часу, щоб щось запланувати.

Він зробив крок до юрби, і тієї ж миті його потягнули назад.

— Хлопці на кшталт тебе не призначені для того, щоб щось вигадувати, Гелваре, — мовив Каз. — Ці сходи ведуть до вузького тунелю. Як ти гадаєш, вартові не перевірятимуть, хто під маскою, перш ніж тебе туди пустити?

В’язень насупився й попрямував за рештою серед натовпу, відчуваючи спиною Казову долоню.

Якщо в проході панував хаос, то арена перетворилася на царство божевілля. Матаяс мигцем помітив, що серед трибун стрибають і бавляться гієни. Одна з них уже частувалася тілом, убраним у плащ із багряним каптуром. Слон із розчарованим ревом кидався на стіну, здіймаючи хмари пилу.