Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

також дещо з хатнього надібку, хоч, прямо скажемо, ні холодильник, ні пральна машина, ні навіть електроутюг сюди ще не увійшли, бо в Карповім Яру електрики не було, проектувалася вона лише в Світлоярську. Після того бичка виросло ще два, і вони теж не дожили до суцільної електрифікації цієї місцевості, тепер виростав уже третій, якому судилася звичайна бичача доля і з яким Гриші доводилося вступати в постійні конфлікти так само, як і з усіма його впертими попередниками, тобто припинати й перепинати, що, як ми вже пересвідчилися, супроводжувалося явищами досить неприємними і навіть іноді принизливими для гідності нашого героя. Щоправда, Гриша вже набрався сили і не грав більше ролі жертви, він сміливо вступав у єдиноборство з чотириногим, часто виходив навіть переможцем, іноді сила трапляла на силу — і вони врівноважувалися, і рівновага ця була не мертва, не статична, а жива, динамічна, діяльна, потенціально-вибухова, вся в борінні, в крайньому напруженні зусиль, в затятості й непоступливості. Саме такий момент ухопив скульптор і зрадів не тільки тому, що випадково знайшов порятунок від брутальності Самуся, але й суто по-художницькому, бо сяйнуло йому в вельми заклопотаній мистецькими шуканнями голові: ось воно!

Взагалі всі великі ідеї народжуються випадково. Ідею не можна вигадати, вхопивши голову в руки. Вона не приходить до людини, як собака на посвист. Вона або ж падає на тебе мовби з неба, або не падає. Ще давні греки знали це і тому в своїх трагедіях ніколи не примушували героїв шукати виходу з безвиході, бо як же ти його знайдеш? Все вирішувалося набагато простіше. Над героями трагедії з’являвся бог у машині і з своєї висоти підказував якому-небудь Едіпу, що йому треба робити, думати чи казати. Скульптор Дереберя сприйняв видіння хлопчика з бичком як отаку собі підказку бога з машини і ще того вечора повідомив про свою велику художню знахідку і голову колгоспу Зіньку Федорівну, і товариша Зновобрать, і секретаря територіальної парторганізації Грицька Грицьковича.

Дядько Зновобрать, щоб не відкладати в довгий ящик, негайно поставив питання на сільвиконкомі, запросивши якнайширший актив, бо колегіальність у Карповім Яру завжди ставили понад усе. Зібралося багато поважних людей, приїхав мотоциклом Безкоровайний, Самусь за звичкою приїхав трактором, Щусь-лісник — на візку, запряженім рябою кобилою, і за візком прибігли три його здоровенні пси, які бігали за лісником повсюди і норовили проскочити навіть до приміщення сільської Ради; роль сторожа-виконавця була доручена Іванові Безтурботному, який прийшов заради цікавості і ніколи не сподівався на таке важливе громадське доручення. Дід Левенець вмовив прийти і свого колегу діда Утюжка, хоч той і розумів, що цього разу свою пропозицію вигладити прапори він навряд чи зуміє просунути, бо питання ж ділове, ніяке свято не передбачається. Дядько Обеліск отримав персональне запрошення як неперевершений карпоярівський авторитет у питаннях монументальної пропаганди. Ясна річ, не обійшлося без жіноцтва, бо хто ж більше розуміється на красі, прийшли доярки й свинарки, знатні ланкові, вчительки разом з Одарією Трохимівною, скромно сиділи під стіною і Смачні Кабачечки, з лінивою цікавістю очікуючи кінця пригоди, яка розпочалася перед їхніми очима під штудерним піддашшям Гайдукової хати.

Персонально запрошений був і Гриша Левенець. Причому скульптор наполягав, щоб хлопець з'явився в своїй, так би мовити, робочій формі: стара сорочка, порваний сіренький светр, картузик з поламаним козирком, штанці такі коротенькі, що не закривають і кісточок, стоптані й викривлені черевики. Скульпторові це все було потрібне для наочності його художньої ідеї. Але для цілковитої наочності він би ще, може, припровадив на виконком і бичка! Мама Сашка не захотіла й слухати про якісь там скульпторські витребеньки. Вона одягла Гришу в новенький польський костюм за сто десять карбованців, у нову сорочку зі стрічкою, в нові черевики на товстій підошві, куплені на нараді передовиків у області, і виявилося, що Гриша вже майже дорослий — хоч і не дуже високий, але міцний, широкоплечий, широкобровий і широкочолий, весь відкритий, розсвітлений, ясний і довірливий. Скульпторові Гриша сподобався й у святковому, але він все ж уперся — в щоденнім робочім вигляді хлопець справляє враження набагато виразніше і яскравіше.

Дядьки позаймали лавки посередині, немилосердно смалили сигарети «Стюардеса», які споживкооперація завезла вже місяців зо два тому і ніяких інших завозити не збиралася, поки не розпродає ці. Одягнені були всі по-модному — хто в синтетику, хто в справжнє, і всі в куповане, в готове, тільки дядько Обеліск мав на собі френч з накладними кишенями, як носили ген-ген у які роки, і напіввійськовий картуз захисного кольору з твердим околишем. Щоправда, такі картузи в Карповім Яру носили всі чоловіки, які мали за шістдесят років. Хто їх шив, де й коли — це залишалося такою самою таємницею, як застосування термоядерної енергії в мирних цілях, з тою лиш різницею, що енергію вчені досі ще не застосовували, а картузи дядьки добувають собі й далі, та ще кожен має їх по два — на будень і свято.

Дядько Обеліск, попри його майже військовий вигляд, був босий, бо взувачку беріг так само, як і Щусі. Осіння трава обабіч стежок, правду казати, вже холодила ноги, але в сільраді було тепло, можна зігрітися, до того ж взувачка в такому ділі, як бесіда з столичним художником, значення не має ніякого.

Скульптор виголосив цілу доповідь. Пояснив, що таке для радянського колгоспного села статуя. Розповів, де й коли і кому ставлено пам’ятники, які статуї, які скульптурні групи. Тут його перепинив товариш Зновобрать і попросив бути ближче до суті.

— Так я ж по суті! — образився скульптор.

— Де і як — це ми знаємо і, кажеться-говориться, бачили. Європу пройшли, та й у себе. Он Безкоровайний мости відновлював на всіх європейських ріках. Бачив там статуї й на мостах, і коло мостів.

— І Петро Безтурботний Європу пройшов, — засміялися з кутка.

— На возі, сонним!

— А й пройшов! — обізвався Петро, який теж опинився на цьому небувалому засіданні. — І, щитай, бачив! Ого!

— Та я теж, — скромно погладив вуса Зновобрать, — хоч, кажеться-говориться, й давно, а було. Кулеметником, другий номер коло «дегтярьова». Побував… А от наш секретар райкому Степан Михайлович — той усю війну автоматником. Вже в Празі його… На другий день після миру…

Почалися спогади, про скульптора було забуто, забули й про те, навіщо сьогодні зібралися, але Дереберя, хоч молодий, належав до ранніх, він не розгубився, дав ветеранам виговоритися, а тоді приголомшив дядьків несподіваним:

— А ви знаєте, що говорив про грецьку скульптуру Вінкельман?

— Це ж який Вінкельман? —