Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 14. “Очі в темряві”

Анонім, камера і вечір, який не планувався

Повідомлення не давало спокою.

“Я бачив тебе. І знаю, що ти — не для них.”

Без підпису. Без імені. Без жодного уточнення. Але з тією дивною нотою… як у фільмах, де герой уже стежить за тобою, а ти ще про це не знаєш.

Я зупинилась. Вимкнула телефон.

— GPT, а якщо це не просто хтось із додатка? А справжній сталкер?

GPT:

Тоді не панікуй. Але й не ігноруй.

— А якщо це Артем?

GPT:

Імовірно. Він — єдиний, хто здатен одночасно зникати і натякати, що завжди поруч.

 

Я заварила м’яту з лимоном, відкинулась у кріслі. Світло — тільки від торшера. А в голові — марафон запитань.

Я переглядала сторіс: своє обличчя в кав’ярні, торт, чашка з написом “Роби що хочеш, але красиво”. І раптом помітила… що в кадрі є хтось на фоні.

Затримала відео. Збільшила.

Темне пальто. Чоловік у кутку. І… дивився не в телефон. А в мій бік.

— GPT… це що, жарт?

GPT:

Це нагадування, що краще контролювати, з ким ділишся життям навіть онлайн.

 

Уранці я прокинулась раніше. Нерви — наче дроти.

Сніданок: авокадо, яйце пашот, тост. Не тому, що модно — а тому, що руки не хотіли варити кашу. Я вдягнула джинси, білу сорочку, плащ у клітинку і зібрала волосся в низький хвіст.

Робота допомагає. Клієнтка — жінка після розлучення. Розповідала, як чоловік роками робив вигляд, що все добре, поки не зник.

— У нього все було сплановано, — сказала вона. — А я — як дурепа, нічого не підозрювала.

Я кивала. Але подумки бачила інше обличчя. І темне пальто. І повідомлення, яке ще досі не видалила.

 

Обід з Крістіною. Ми сиділи в тому самому парку, де торік ділили піцу на лавці.

— У тебе лице, як у людини, яка прокинулась поруч із питанням.

— Анонім. Повідомлення. І хтось у кадрі мого відео.

Крістіна зітхнула.

— Не Артем?

— Дуже можливо. Або Назар. Або… хтось із тих, кому я колись відмовила.

— Ти ведеш статистику?

— Тільки в голові. Там уже мінісеріал.

Вона дістала з сумки два тістечка.

— Будемо їсти підозри з кремом. Бо ти — ще занадто жива, щоб ламатись.

 

Увечері я вирішила очистити голову.

Клуб. Танці. Світло. Гучна музика, що затінює думки. Ідеально.

Я вдягла чорний топ, штани зі штучної шкіри, високі підбори й нафарбувалась як у кліпі 2007-го — стрілки, блиск, вогонь в очах.

— GPT, дозволь мені сьогодні бути нею. Просто дівчиною, без питань.

GPT:

Ти можеш бути ким хочеш. Але пам’ятай, що навіть ніч — має світанок.

 

У клубі все було так, як мало бути. Танці, коктейлі, музика, як в екстазі. Хтось торкався руки. Хтось запрошував на танець. І я — вперше за довгий час — просто відпустила все.

Після третього “міцного, але красивого” я вже не рахувала погляди. Просто сміялась. Просто цілувалась з кимось. І потім — темрява. Не повна, але така, що не пам’ятаєш деталей. Лише спалахи. Шкіра. Запах парфумів. Сміх. І знову темрява.

 

Ранок. Голова — як після війни. Пальто валяється на підлозі. На столі — стакан з водою, записка.

“Ти заснула. Все ок. Просто хотів, щоб ти знала — я бачив тебе і такою. І це не зіпсувало враження. Ти — справжня.”

Почерк знайомий.

Почерк Артема.

 

Післясмак. І ще одна камера

 

Я прокинулась у незнайомій квартирі. Навколо — запах кави, шкіряний диван і чужа футболка на мені. Голова — ніби після нічного марафону, серце — в незрозумілому ритмі.

Сиділа на підлозі біля ліжка. У чужій футболці, яку знайшла на спинці стільця, й зі стаканом води в руках. Вода була тепла, але смак — як після пожежі. Голова гуділа, у шлунку — порожнеча, в думках — ще більше.

Я підійшла до дзеркала. Волосся — у всі боки, макіяж — як у панди після марафону, шия…

Шия мала сліди.

Такі, ніби ніч була. Але от що саме — я не пам’ятала.

— GPT…

GPT:

Я тут.

— Я була з Артемом?

GPT:

Схоже. Він лишив записку. І твій телефон. І… фото.

— Яке фото?

Я відкрила галерею. І там — не обличчя, не постіль, не селфі.

Камера зафіксувала мене на танцполі.

Одна.

З закритими очима.

Уся в ритмі, в хаосі світла, в емоції. І поруч — Артем. Не танцює. Просто дивиться.

 

Я поїхала додому. Прийняла душ з лавандовим гелем. Натерла щоки кубиками льоду. І вдягнула м’який костюм — той, у якому люблю працювати з дому. Коліна вже трохи витягнуті, але це — моє укриття.

Робота чекала. Але я дивилась в одну точку.

Що це було?

 

На обід Крістіна приїхала до мене.

— Мовчи. Я купила тобі тістечко і сік із м’якоттю. Дай мені просто обійняти тебе.

Я кивнула. Вона поставила все на стіл, сіла поруч і взяла мене за руку.

— Ти хочеш розповісти?

— Ні. Але хочу, щоб хтось був поруч, поки я все це переварю.

— Я нікуди.

 

Увечері я почала писати. Не пост. Не колонку. А просто — для себе.

“Що робити, якщо тебе знову знайшли не ті?”

І потім — ще одне повідомлення.

Анонім.

Тільки цього разу — з відео.

Відкрилось вікно.

Той самий клуб. Я — в червоному світлі. Сміюсь, обертаюсь. І в кадрі — не Артем.

А інший чоловік.

Обличчя не видно.

Але він — поруч. Торкається спини. Тримає келих. І в якийсь момент…

Обертається прямо в камеру.

І посміхається.

 

Я натиснула паузу. Збільшила кадр.

Очі — знайомі. Занадто.

І раптом згадала.

Це був один із “старих”. Один з тих, кому я відмовила ще місяць тому.

І він… стежив.

Того вечора — теж.

— GPT, це вже не флірт, правда?

GPT:

Це вже… сценарій. Але тепер — ти його не героїня. Ти — режисер.

 

Новий день, стара тінь

 

Прокинулась рано. Було ще темно, але вже не ніч. Те саме глухе міжчасся, коли світ ще думає — чи варто вставати. Я лежала, вдивляючись у стелю. Не ворушилась. Як ніби рух може зламати крихку межу між вчорашнім і сьогоднішнім.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍