Ганна Хома - Львів. Вишні. Дощі

залишивши в спадок самотність у трикімнатній пустелі. Сім років минуло, а я досі ненавиджу Восьме березня. Кляте антисвято, день смерті. Ховаюся в цей день у мушлі квартири, щоб не бачити радісних людей із мертвими тюльпанами, нарцисами і пролісками в руках.

Минуле не робить привабливішим і Олег з його щирим подивом: «Яке кохання, мала? Ти здуріла? Життя — то супермаркет, в якому вибираєш товар. Зможеш дотягтися до верхньої полиці з найдорожчим крамом, то й молодець! А схилятимешся до найнижчих за дешевим непотребом, то й будеш нікчемою. Ти не з найвищої полиці… Ой, тільки не роби круглі очі! Ти і не з найнижчої, не переживай так! Десь посередині».

А в моїй голові, в якій застигли драглями всі думки, раптом бамкнуло: «Посередині… Посередня…» Проте Олег моєї думки не чув, то й продовжував далі безжальний монолог: «Але поки я не міг стрибнути вище, то вдовольнявся тим, що вдалося дістати. Як-не-як, а трикімнатна квартира — то не найгірший варіант. Та зараз я дотягнувся нарешті до вершків суспільства. Тому не треба сцен, мала. Я тобі нічого не винен, ти мені — теж, розійдемося, як цивілізовані люди».

Як мене, дурепу, вперіщило закохатися в такого… купи-продай?.. Та отак. Олег непомітно приручив. Поволі, помаленьку.

Нахабні хлопці мені ніколи не подобалися. Не до душі був і цей надто шумний кавалер, що підкотив у ресторані, коли ми з колегами по роботі двадцять дев’ятого грудня святкували Новий рік.

— Олег! — представився, з веселим зухвальством дихнув на мене неймовірно багатою святковою сумішшю страв, в якій переважала горілчано-оселедцева нота, і рвонув за руку до танцю.

От шкода, що танцювати я люблю, а, на жаль, наші з офісу програмери до тої стадії веселощів, котра їх спонукає бодай на щось подібне до танцю, геть не здатні. Навіть посеред святкування Нового року, вже після кількох чарчин та салатів, хлопці бурмочуть лише про дедлайни та коди. Бідолахи… Їхні головні компи не позбуваються судомних корчів програмування й опісля алкогольної анестезії.

Мабуть, тому я й заплющила очі на дещо настирливу поведінку веселуна із сусідньої компанії. Танцював Олег добре. Він тоді весь вечір упадав за мною. Напував біля шинквасу мартіні, обсипав компліментами. Мене то не розчулило. Натанцювалася, не нудьгувала, а тепер спасибі та бувай!

Однак наприкінці вечірки Олег знову ж таки надто наполегливо прагнув провести даму до дому, мовляв, пізно — третя година, хулігани, те-се. Цього я вже не стерпіла. Нацькувала нашого великого, як ведмідь, Сашка на залицяльника, а сама тихцем гайнула на таксі домів спатки.

Ні-ні, хлопці не побилися. Просто Сашко вміє геніально грати вар’ята і відволікати будь-кого, збивати з пантелику, відводити від цілі, замилювати очі. Начальник регулярно лає його за постійні спізнення, марно звертаючись до сплячої совісті, але Сашко — ас із розрулювання прикрих ситуацій із замовниками, тому досі приходить на роботу на годину пізніше, із добродушним пофігізмом непритомної зрання «сови» ігноруючи зауваження боса.

Тож, попрохавши Сашка відволікти настирливого залицяльника від мене, я думала, що ситуація вичерпалася. А от і не вгадала. Олег намалювався у нашому офісі наступного ранку.

— Кави? — простягнув мені велике паперове горня з чорною кавусею.

Звідки він знав, що в нас якраз закінчилася арабіка, а після гулянки мені вкрай треба зарядитися міцною чорною? Мабуть, дідько підказав… Мій переколошканий вечіркою мозок не поцікавився тоді питанням: та звідки цей Олег взагалі знає, де я працюю? А «продав» мене той-таки Сашко, який ще і номер мого мобільного новому друзяці продиктував. Дарма я сподівалася на талант колеги — Олег переважав Сашка у вмінні видирати в життя те, що йому забаглося.

Не те, щоб я зраділа, коли вчорашній танцюрист несподівано з’явився мені на очі, проте міцна-помічна чорна кава (та ще й так вчасно!) змусила мене привітатися, усміхнутися і жадібно схопити сурогатний кухлик зі справжнім квитком до яснішої голови.

Я сьорбнула чорної та гарячої, мов смола з пекла, кави, а Олег рухом фокусника-початківця витяг лівицю з-за спини. З його долоні стримів кущ кулястих хризантем. Я мало кавою не захлиснулася. Ну, гарні квіти, хто сперечається… Але сині?! Зі смаком у хлопа явно проблеми!.. Та старався ж, десь шукав оцю химеродію по квіткових крамничках, тож довелося вичавити з себе ще одну посмішку. Кволеньку. Певно, в театрі режисер відразу гукнув би: «Не вірю!», та Олега важко було знеохотити, коли він ішов напролом до мети.

За вікном львівський друг дощ виполіскував до монотонного сірого всі інші кольори. Ну і що, що тридцяте грудня, переддень Нового року? Врешті — глобальне потепління, то замість твердої іпостасі води летіла звичайна рідка. Сльота не заохочує до походів містом, але Олег здивував мене запрошенням на побачення у парку в обідню перерву. А я люблю краплі з неба, навіть у ту пору, коли вже час збирати трударям-янголам на небесних конвеєрах сніжинки.

Щоправда, парком ми перебігли швиденько, бо Олег потягнув мене в кафе. От якось воно і поточилося плавно та непомітно від побачення до побачення. Квитки на концерт ОЕ, в кіно… Він старанно догоджав, вивідуючи мої смаки. Оберемків синіх хризантем більше не приносив. Довідавшись, що я обожнюю базилік, Олег замість букета притягнув на друге побачення пахучий зелений кущик із супермаркету. А коли відчув захоплення у моїй розповіді про майбутню постановку курбасівцями «Лісової пісні», то невдовзі запросив на прем’єру.

Завойовував. Завоював. Я закохалася. Дурепа, дурепа, дурепа! Сама впустила його у своє життя, у власну мушлю… Відкрилася — а він вдарив!

Це було так дивно, несподівано… І жахливо боляче. Навіщо він мене закутував у павутину гарних вчинків та ще красивіших слів?.. Чому так затято долав мою нехіть і щосили намагався мені сподобатися? А потім якоїсь холєри ні сіло ні впало сказав, що я — товар із середньої полички?..

Все розповіла мені Ніна, його двоюрідна сестра. Вона — повна протилежність Олега. Зосереджена мишка в окулярах. Начеб. А насправді гостре лезо хірурга, що перетворюється на спис лазера, а потім розгоряється сонцем розуміння.

Ми зустрілися невипадково. Ніна сама подзвонила: «Хочу тобі фотік віддати…» Я й забула, що позичала їй фотоапарат: «Не віддавай, не треба… Користуйся, він мені не потрібен», — я бачила до цього дзвінка Ніну багато разів, і ми встигли подружитися, хай як дивно звучить, що доросла… гм… можна навіть сказати, що така стара панна, як я, потоваришувала зі школяркою.

Уперше я побачила Ніну на родинному обіді. Олег, коли я впустила його у власне життя, запропонував познайомитися з мамою.