Галина Костянтинівна Вдовіченко - Ось відкрита долоня

що через ті трубочки може статися якась прикрість, надто коли діти починали борюкатися, шарпали одне одного та бавилися в лови. А дуріли вони часом так, наче ніщо їм не заважало, не обмежувало їхніх можливостей. Вони давали собі раду з тими пристроями у ямці між ключицями, навіть примудрялися реготати та гукати одне до одного, умикаючи голос. Але часом їх можна було побачити біля вікна, з дорослим поглядом у недоступну, засипану снігом зиму.

Що ближче день виписки, то більше ти думала про «свою Аньку». Давно вже знала, що за чотири місяці, поки вона в лікарні, її мама – тобі докладно переказали чутки та плітки – самотня жінка, вчителька з Казахстану, жодного разу не далася чути, пропала, наче камінь у воду. Аню тримали у відділенні всупереч правилам, їй належало тепер бути вдома або в дитячому будинку. І ти якогось дня упевнилась у думці, що без цієї малої звідси не підеш.

На тебе вдома чекала невідомість, повний розвал в особистому житті та необхідність прийняти важливе рішення. Задавнені проблеми лише відпустили на кілька тижнів, вони чекали твого повернення, як вірна Анька під ліфтом. Але ти вже знала, чого хочеш бодай у цих стосунках, з цією маленькою дівчинкою, про існування якої нещодавно навіть не підозрювала: ти не залишиш її в лікарні, забереш з собою.

Розпитувала, з чого в таких випадках починають, куди треба звертатися, які документи оформлювати. І подумки добирала слова, якими маєш пояснити це рішення вдома.

Анька все більше починала говорити, але ще невиразно. Багато що ти розуміла, ще й перекладала іншим з її дитячої мови. Але далеко не все. Заскладне як для неї «матьося-тіняня». Яка Матьося? Яка няня? «Матрьошка» – вчувалося москвичці Валі. Їй було вже добре під шістдесят, вона вправно роздавала суп алюмінієвим ополоником на гнутому держаку, ти допомагала їй мити посуд, слухаючи історії з її життя. Вона, ще маленькою, потрапила з мамою в тюрму неподалік, вони так і називали її за назвою вулиці – Матроська Тиша, наче це була назва в’язниці. Вона була донькою ворога народу, дивом вижила в тій м’ясорубці… Батька реабілітували посмертно. Про такі речі тоді вже говорили відкрито, до розвалу Союзу залишалися лічені місяці.

Дівчинка й тут, у роздаточній, крутилася поруч або малювала в їдальні на звільненому від тарілок столі. А старша твоя бавилася з ровесницями в палаті. Вона була впевнена в тобі.

Аж от якогось дня ти пішла в сусідній корпус за бігсами – це була одна з твоїх функцій, приносити в маніпуляційне відділення ті круглі металеві стерилізатори з інструментами. Анька, як завжди, сиділа біля ліфта, спершися до стінки, долоні під щоками. Готова чекати хоч до ночі. Повертаєшся – а її немає. Уперше за весь час не бачиш Аньки біля ліфта. Але й затрималася тоді, як ніколи, не менше години була відсутня. Де ж дівчинка? «За нею мама приїхала». Серце застрягло в горлі, не прокашлятися. «Забрала?» – «Забрала».

Валя розказала, як це сталося. Сказали: збирайся, Аню, мама приїхала. Вона й підскочила радісна, залишила свій пост під ліфтом. Поскидали в пакет якусь там одежину, майже все в неї було лікарняне. Вона вибігла з ліфта на першому поверсі – і стала наче вкопана. Де ж мама?

Нікого в коридорі, окрім тої жінки.

Анька на неї сторожко дивиться, набурмосилася. А жінка до неї: «Анютка!» – і мала згадала, кинулася назустріч: «Мама!»

Щось відвело тебе від того, аби стати свідком тієї зустрічі.

Ви з Анькою навіть не попрощалися, ти навіть не дивилася їй услід. Ходила до вечора наче у воду опущена, уникаючи розмов та все більше усвідомлюючи, що все вийшло на краще. Що трапилося з мамою Ані, чому вона так довго не давалася чути, залишилося таємницею, вона не вважала за потрібне нікому нічого пояснювати.

* * *

У перші роки після повернення з тієї лікарні ти раз у раз знаходила в поштовій скриньці повідомлення зі знайомою зворотною адресою: це були запрошення на обстеження. Лікарі, що писали наукові роботи на цю тему, прагнули оглянути маленьку пацієнтку, звільнену від рецидивів. Але ти відповідала ввічливими листами-відмовами. Внутрішнє відчуття переросло в переконання – не варто їхати, не треба експериментів, усе й надалі буде добре. Досить з вас було того всього. Ти подумки казала: «Слава Богу».

Лише з роками, згадуючи Аню, ти раптом зрозуміла: а може, зустріч з нею була не випадковою? Може, ти мала пережити ту любов і ту готовність відповідати за життя дитини, не народженої тобою, не однієї з тобою крові? Дитини, про яку майже нічого не знала, але була певна, що не залишиш її в лікарні. І коли питання постало в усій своїй незворотній простоті, ти щиро й відверто сказала собі й світу: «Так». І тоді все змінилося, лише після цього правдивого «так» все склалося по-іншому: до Ані приїхала мама, а від твоєї доньки відступила хвороба.

А може, нічого в цій історії взаємопов’язаного немає, а лише випадковий збіг обставин та подій, як завжди, коли відбувається щось важливе з нашими почуттями. Одне безсумнівно: відтоді ти знаєш, що можна всією душею любити чужу дитину.

Ти знала, що Аня не залишиться на Новий рік та Різдво в лікарні. Так воно й сталося. Лише сталося по-іншому: вона пішла своєю дорогою, а ви з донькою – своєю. Після її від’їзду ви затрималися у відділенні недовго. У якийсь з тих днів, коли москвичка Валя нагадала тобі: «Матьося-тіняня», тебе раптом осяяло: «Матроська Тишина» – Матроська Тиша! Ось що вона говорила. Чула ваші розмови з Валею, слухала твої казки, ось і повторювала цю назву. Але те, що для Валі означало тюрму та жах з дитинства, для малої Ані було казкою про острів порятунку та спокою.

Ти не знаєш, де зараз Аня і що з нею, ніколи й не намагалася дізнатися. Вона тепер доросла молода жінка. Якби почула ті два слова, вони б їй нічого не сказали. Матроська Тиша – і що з того?.. Про ті кілька місяців зі свого життя вона й поготів забула. Півтора року було дівчинці. Хто себе пам’ятає в такому віці? Їй і на думку не спало б, якби трапилася на очі ця історія, що це – про неї, про клаптик її життя в лікарні, на вулиці з особливою назвою. У чужомі місті.

Тоді навколо було тихо-тихо, біло-біло, як після великого