Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Розділ 20. Побутові труднощі

Вони їхали вечірнім містом, Софія розслаблено сиділа в кріслі, а Назар тримав одну руку на кермі, а іншою легко стискав її пальці.

— Ну, як минув день? — запитав він, краєм ока дивлячись на неї.

Софія закотила очі.

— Як завжди, бюрократія перемогла логіку.

— Що цього разу?

— Нам нарешті виділили техніку для роботи. Ноутбуки, принтери, навіть новий проєктор.

— Звучить добре.

— Та от тільки проблема — вона порожня.

Назар зосереджено глянув на неї.

— У якому сенсі?

— У буквальному, Назаре! — обурилася вона. — Жодних програм, жодного офісного пакету, навіть банального антивіруса немає.

— І що, вам ніхто не може це встановити?

— Безкоштовно — ніхто. А платити за це з власної кишені ми не можемо.

Назар хмикнув.

— То вони дали вам техніку, але без можливості її використовувати?

— Саме так! — Софія розвела руками. — Тобто ноутбуки є, але ми все одно працюємо на власних, бо з цими поки нічого не зробиш.

Назар посміхнувся, але не з насмішкою, а з розумінням.

— Я вирішу це.

Софія здивовано глянула на нього.

— Ти?

— У мене є люди, які можуть усе встановити швидко й безкоштовно.

— Назаре, я ж не хочу нікого напрягати…

— Софіє, я бізнесмен, я не можу дивитися, як ти страждаєш через дурниці, які можна вирішити за день.

Вона зітхнула, але всередині була вдячна.

— Я знала, що ти щось вигадаєш.

Він підморгнув їй.

— Я ж твій герой.

Софія засміялася, а Назар відчув, що його груди нарешті не стискає той звичний страх.

Бо поки вони могли жартувати навіть після важких днів, поки вона довіряла йому навіть у дрібницях — вони були в порядку.

Щойно Назар пообіцяв вирішити проблему з технікою, Софія не втрималася й одразу зателефонувала Олі.

Гудки тривали недовго.

— Ну що, Софіє, як минув вечір? — відповіла Оля.

— Олю, ти не повіриш! Назар знайшов рішення з нашими ноутбуками!

— Що? — голос подруги одразу став емоційнішим. — Серйозно?

— Так! У нього є люди, які можуть усе встановити безкоштовно й швидко.

— Боже, я вже думала, що ми ще місяць будемо працювати на своїх старих залізяках! — Оля засміялася.

Софія теж усміхнулася.

— Ну, тепер цього не буде. Завтра Назар домовиться, і все буде готово.

— Це просто супер! — захоплено сказала Оля. — Твій чоловік справжній чарівник.

Софія перевела погляд на Назаря, який мовчки керував, але явно чув їхню розмову.

— Та він у мене такий, — тепло сказала вона.

— Передай йому подяку від усього колективу!

— Обов’язково.

Оля ще трохи поговорила про роботу, а потім додала:

— Ну, а ти як? Все гаразд?

Софія зрозуміла, що Оля питає не лише про роботу, а й про Назаря, про їхні стосунки після нещодавніх складних моментів.

Вона глянула на нього ще раз і відповіла щиро:

— Так, Олю. Все добре.

Оля не стала допитуватися, тільки легко зітхнула.

— Це головне.

— Добре, до завтра!

— До завтра!

Софія поклала телефон і торкнулася Назарової руки.

— Колектив передає тобі велику подяку.

Він лише усміхнувся, не відводячи погляду від дороги.

— Головне, щоб тобі було добре.

Софія усміхнулася.

І цього разу вона ні секунди не сумнівалася:

Їй з ним — добре.

Коли вони повернулися додому, Софія нарешті відчула, як день починає відпускати.

Вона зняла пальто, потягнулася й розслаблено видихнула.

— Якась ти задоволена, — з усмішкою зауважив Назар, спостерігаючи за нею.

— А чому б і ні? — вона скинула взуття й зайшла на кухню. — Ти вирішив проблему з технікою, Оля рада, колектив задоволений… Чудовий вечір.

Назар пішов за нею, спершись плечем об дверний отвір.

— Що будемо робити далі?

Софія відкрила холодильник, дістала молоко.

— Я хочу чаю. А ти?

— Якщо ти приготувала б чай навіть після найгіршого дня, значить, усе в порядку, — пожартував він.

Вона засміялася, поставила чайник і підійшла ближче.

— Назаре…

— Гм?

— Дякую тобі.

— За що?

— За те, що просто є.

Він нічого не відповів, тільки провів пальцями по її щоці.

У цей момент не потрібно було жодних слів.

Чайник зашипів, і Софія відірвалася від нього, щоб розлити чай у чашки.

— Дивитимемося щось? — запитала вона.

— Можна, — кивнув він.

Вони сіли на диван, Софія притулилася до нього, загорнувшись у плед, а Назар обійняв її, вдихаючи знайомий аромат її волосся.

Таких вечорів має бути більше, подумав він.

Бо врешті-решт саме це було головним:

Не страхи.

Не минуле.

А цей простий, тихий момент.

Разом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍