Анна Стоун - Гармонія , Анна Стоун

Відійшовши до стіни, Рада опустилася на диван.

«До біса цей бал. Поїхати б кудись далеко… Навіщо мені ті герцоги, маркізи, графи… Я просто хочу додому!»

Тепер вона була впевнена — у пророцтві Долунай був не Мерлін. Вона глибоко занурилась у свої думки, не зважаючи на танцюючі пари неподалік.

«Яка ж я дурепа! — прикусила губу дівчина. — Справді сподівалась, що Мерлін мені допоможе? А що б я йому сказала? — її погляд ковзнув у бік трону. — Що пити треба менше? Чи що варто дивитися, хто тобі підливає в кухоль?»

Рада настільки заглибилася в себе, що не помітила, як до неї підійшов Альбрехт.

— Можна тебе запросити на танець?

Вона підвела погляд на його простягнуту долоню.
«Наче все добре...» — десь глибоко всередині щось здригнулося. Його посмішка додала їй трохи сміливості.

Посміхнувшись у відповідь, Рада подала руку. Вони зробили кілька кроків — і закружляли разом з іншими в танці.

Альбрехт тепер танцював значно краще, ніж півтора місяця тому. Його рухи були злагоджені, плавні — здавалося, він тримає не людину, а порцелянову ляльку, настільки обережно він вів її, ніби боявся розбити.

На губах юнака майнула щаслива посмішка. Ці кілька хвилин з нею — наче казка. Йому не хотілося її відпускати. Але він помічав, що думки Ради десь далеко, зовсім не тут.

Як би вона не намагалась стриматися — посмішка час від часу зникала з обличчя.

— Щось сталося? — нахилившись, тихо спитав Альбрехт.

Рада натягнуто всміхнулася. Їй зовсім не хотілося говорити про свої переживання. Особливо з ним.

Вони продовжили танець. Альбрехт дивився на неї з єдиним бажанням — обійняти. Почути знову її заливистий сміх, іноді гострі, навіть зухвалі жарти, від яких кров била в скроні. А зараз... її ніби не було. Його вередлива герцогиня мовчала, думала про щось, що не наважувалась йому сказати. Йому. Своєму найкращому другові...

— Тобі дуже личить ця сукня. — сказав він з усмішкою. — Ти неймовірно гарна.

Рада знову зобразила посмішку на обличчі — чемну, відсторонену.

— Ми ж з тобою вже давно знайомі... І я хотів сказати...

Але план Альбрехта провалився — їх на мить розділили, бо почався танець зі зміною партнерів. Минуло кілька хвилин, перш ніж вони знову опинилися разом.

— Мені потрібно з тобою поговорити! Ходімо на веранду! — крикнув він, перекриваючи гучну музику.

Рада знизала плечима та пішла за ним. Слуги відчинили наполовину засклені двері — ті самі, які Альбрехт побачив у свій другий день у замку. Далі починався парк.