Уляна Дудок - Львів. Пані. Панянки

бейсбольною битою. І результат: у п’ятдесят років лишилася з розбитим коритом на поламаному возі. Бо останній чоловік, спритний адвокат – спеціаліст із розлучень, примудрився відсудити майже всі її гроші.

Діти, що народилися в третьому шлюбі – з актором Джоном Лодером – останнім часом жили і навчалися в школі-пансіоні. Батька вони майже не пам’ятали, а мати після нервового зриву роками відвідувала психоаналітика. Зі старшим, прийомним сином Джеймсом, Геді так посварилася, що віддала його на виховання вчительці й не бачила роками. Геді була ще досить симпатичною жіночкою, але та дивовижна краса, яка змушувала замовкати всіх, коли вона входила до приміщення, зів’яла. Модні тепер стримані костюми «шанель» надавали її образу буденності. І Голлівуду Геді Ламар була тепер непотрібною. Її останній успішний фільм «Самсон і Даліла» вийшов на екрани наприкінці сорокових, потім зірка удачі стрімко скотилась за обрій. Спроба все ж таки повернутися в кіно наштовхнулася на таке організоване цькування, що це скидалося на чітко сплановану кимось кампанію. Кимсь розумним і дуже злим на неї.

* * *

Рудий охоронець затримав немолоду, але красиву та модно вбрану жінку на виході з універмагу:

– Пробачте, мем, але вам доведеться показати вміст вашої сумки.

Вона подивилася здивовано:

– Навіщо?

– У нас є підозра, що ви не оплатили ваші покупки.

– Але я нічого не купила.

– Тоді вам нема чого хвилюватись, – узяв її за лікоть. – Покажете, що в сумці – і все.

– Будь ласка, – вона почала відкривати металевий замочок своєї чималенької сумки, але охоронець зупинив:

– Не тут. У нас свої правила. Будь ласка, у кабінет.

У невеликому кабінеті на них чекало чимало людей. Один із них направив на затриману жінку камеру, почав знімати. Чоловік у темному костюмі доброзичливо попросив:

– Сідайте тут, будь ласка, і покажіть, що лежить у вашій сумочці.

Вона мовчки відкрила сумку. І здивувалась.

– Прошу, покладіть на стіл те, що в сумці.

Жінка почала витягати з сумки речі з бирками й магазинними цінниками. Туфлі, щітку для взуття, гумові господарські рукавички, крихітний блокнотик…

– Схоже, ви не заплатили за цей товар. У вас є чек?

– Але я не купувала цього, – розгублено прошепотіла вона.

Чоловік у костюмі чемно усміхнувся:

– Звісно – ні. Ви все це вкрали.

– Я не брала нічого.

– Тоді, як ви поясните, що у вашій сумці неоплачений товар?

– Не знаю, як це сталося… – вона поправила своє коротке світле волосся, подивилась в об’єктив камери, яка знімала цю ганебну сцену, і додала: – Можливо, хтось їх… – і замовкла.

По паузі додала:

– Я більше нічого не казатиму без мого адвоката. Присутні значуще перезирнулися.

– Звісно, це ваше право.

Наступного ранку газети вийшли із заголовками: «Кінозірку затримано в універмазі “Мейсі”! Геді Ламар намагалася вкрасти туфлі».

Адвокат порадив не заплутувати справу:

– Вісімдесят шість доларів за все. Це така незначна сума для жінки, що мала мільйони! Кажіть усім, що просто забули заплатити за ті речі. Провал у пам’яті. Таке трапляється.

– Але я б ніколи не купила такі негарні туфлі!

– Хто про це думатиме? Під час суду люди цікавляться особистістю, а не деталями. Ви така красива жінка, ваша зовнішність гратиме за вас.

Коли він пішов, Геді звернулась до сина:

– Тоні, ти ж не думаєш, що я – клептоманка?

– Ні, коли згадую, як із тобою повелися в Голлівуді, починаю вірити, що все це – чиясь провокація.

– Хто ж мене так ненавидить і за що? Перед ким я так завинила, що він прагне знищити мене і як актрису, і як людину?

Ентоні Лодер на хвилинку задумався і потому відповів:

– Наприклад, мій батько.

– Ні! – вона енергійно покрутила головою. – Джон, звісно, поганий актор і страшний зануда, але занадто джентльмен, щоб опуститися до такого. Ні.

– Нас із Деніз він покинув і згадувати забув.

– Я також вас кинула…

– Мамо, це було зовсім інше. По-перше, у тебе тоді були нервовий зрив і депресія, по-друге, тобі треба було працювати, по-третє, ти нас не кинула, а влаштувала вчитись до пансіону. Ти ж і сама навчалась у такій школі.

– Не так і не стільки.

– Звісно, бо у тебе були і мати, і батько, а не так, як у нас. Я свого батька й не пам’ятаю.

Вона зітхнула, а син вів далі:

– Хоча, може, це міг зробити інший твій чоловік.

– Не сміши мене!

– Ти ж сама казала, що той навіжений Тед Стофер тебе бив, а клятий Бойс навіть…

– Не чіпай їх! Вони вже в минулому.

– Для тебе.

– Ти справді думаєш, що я їх досі цікавлю?

– Так. Як об’єкт помсти.

Геді замислилась. Сумно усміхнулась:

– Гаразд, хай буде й така версія. Для нас. А на суді я вдаватиму стару дурепу, що втратила пам’ять і засунула собі в сумку капці, у яких і мексиканська емігрантка посоромиться ходити.

Суд тривав майже тиждень, преса розважала скандальним дійством не лише флоридську публіку, а й усю країну. Крім адвоката, поруч був тільки її дев’ятнадцятирічний син Ентоні Лодер, підтримував, заспокоював. Геді Ламар, розгублена й збентежена, але напрочуд чарівна, нарікала на прикру випадковість: задумалась і забула заплатити за покупку. Погано почувалась. Узагалі на той момент ніби в запамороченні була.

Присяжні зглянулись на неї – і виправдали.

А хтось почав поширювати чутки, нібито згасла навік зірка все це затіяла навмисне, аби знову привернути до себе увагу. За всім цим Геді втратила з очей, що в нью-йоркському видавництві «Bartholomew House» того ж 1966 року готувалася книга нібито її спогадів, яку насправді писали двоє так званих письменників-привидів – Лео Гілд і Кі Річе.

«Авторці» не дали прочитати текст перед друком – дуже поспішали. Книжка з’явилася в магазинах, і зчинився новий скандал. Обкладинка одразу привертала увагу: на чорному тлі – біло-бліде обличчя Геді з підпухлими губами та чорними півмісяцами під очима, наче з фільму жахів. Напис жовтими літерами – «Геді Ламар. Екстаз і я: моє життя як жінки». І під цією обкладинкою – нагромадження вигадок про її сексуальне життя, вигадані кимось непристойні сцени, «зізнання» в наркоманії та німфоманії.

Геді подала в суд на видавців за підробку її автобіографії. Факти, викладені в книжці, визнали недостовірними, але заплямовану репутацію відновити не вдалося. Пізніше актриса резюмувала: «Ця книжка зруйнувала мою кар’єру і моє життя».

Але книжки самі не народжуються. У таких проектів завжди є творці й натхненники. Вона намагалась дізнатися, хто ці натхненники – і не могла.

* * *

1957 року військові інженери знову звернулися до засекреченого під час Другої