Уляна Дудок - Львів. Пані. Панянки

вояків, що відправлялися на фронт. Солдати мали запам’ятати той обід надовго, бо обслуговували їх уславлені зірки. Геді постійно працювала в цій безкоштовній їдальні. Пізніше вона згадувала, що у неї боліла рука від кількості підписаних автографів. Часто вона і танцювала з відвідувачами.

У 1939 році Ламар вийшла заміж за Джина Маркі, сценариста й режисера. Весілля було навдивовижу скромним. І потім – ані медового місяця, ані весільної подорожі, обоє одразу повернулися до роботи. Прожили разом менше двох років. Усиновили хлопчика. Складалося враження, що цей шлюб затіяли тільки для цього – усиновити маленького Джеймса, який після розлучення залишився з Геді. І саме в той час, крім зйомок не лише в кіно, а й для реклами та обкладинок журналів, для листівок, що їх везли на фронт солдати, Геді захопилась… винахідництвом. Вона була аматоркою, не мала технічної освіти, але багато читала. Облаштувала собі лабораторію-кабінет, де зібрала велику бібліотеку книжок із математики, фізики, хімії та інших наук. Там вона удосконалила світлофор та винайшла порошок для перетворення простої води на газовану, що було набагато зручніше за тогочасні досить небезпечні сифони.

На ту вечірку Геді прийшла без чоловіка. Як завжди, тримала бокал із легким вином, відпивала від нього потроху. Вона ніколи не пила більше одного келиха. Літній вечір був задушливим, наче перед грозою. На відкритій веранді – ані подуву вітерцю. Медове повітря розслабляло й позбавляло енергії.

Композитора Джорджа Антейла просили зіграти мелодії з фільмів, до яких він писав музику, але той просто імпровізував на фортепіано щось дивне й незрозуміле. Танцювати під таку мелодію не випадало. Тож хтось увімкнув радіо. Новини. Нацистські підводні човни знову потопили мирний корабель із біженцями. Серед загиблих – сімдесят сім дітей.

Запала тиша. З кутка почувся тихий жіночий плач. Чоловіки почали голосно обговорювати Гітлера, британський флот, німецькі підводні човни, знову Гітлера…

Геді поставила недопитий бокал на кришку рояля, сіла поруч із Антейлом. Сказала:

– Мене здивували ваші статті про гормони та ендокринологію.

– Чому?

– Ви ж не лікар, не вчений.

– Хто мені забороняє мати такі ж знання, як у них? Вона усміхнулась:

– Ніхто.

Антейл тихо, майже нечутно натискав однією рукою клавіші.

– Зараз я згадала ваш «Механічний балет».

Він повернувся в її бік, подивився уважно в очі. Мовчав.

Вона продовжила:

– Я ніколи не чула його, але багато чула про нього, даруйте за каламбур.

– І що?

– Дванадцять механічних піаніно й авіаційний пропелер. І жодного виконавця. Як ви досягли узгодження між ними? Синхронізували барабани піанол? Як?

Композитор перестав перебирати клавіші та ще уважніше подивися на неї:

– Тепер ви мене здивували.

– Чим?

– Щоб красива жінка цікавилась таким!

– Я цікавлюсь не просто так.

– Не просто так?

– Авжеж. Барабан піаноли, він же зовсім невеликий, його можна вмістити в корпус торпеди.

Джордж Антейл засміявся:

– Слава Богу! Справжня жіноча логіка! А я був злякався…

– Заждіть, я не все сказала. Розумієте, я трохи знайома з цією проблемою. Коли торпеді по радіо посилають сигнал із координатами цілі, ворог його перехоплює. Може заглушити, а то й перенаправити. Але якщо передавач змінюватиме частоту каналу і якщо синхронізувати ті ж частоти на приймачеві…

– Стоп-стоп-стоп! Я забагато випив сьогодні. Про що ви говорите?

– Про кодування сигналу за допомогою секретного ключа.

– Для чого?

Геді розсердилась:

– Для того, щоб не нацисти топили наші кораблі, а ми – їхні!

– Ох, як потемніли ваші очі!

– До чого тут мої очі? – вона встала, але Антейл притримав за руку:

– Заждіть! Я починаю розуміти.

– І що? – тепер вона дивилась зверху.

– Такі речі не обговорюють на вечірках. Давайте зустрінемось десь у спокійній обстановці. Наприклад, завтра.

– Завтра я, можливо, звільнюся після обіду. Наразі не знаю, як там складеться на знімальному майданчику.

– Зателефоную завтра по обіді.

– О, Антейл, ти зваблюєш мою дружину! – підійшов до рояля з келихом Джин Маркі, який невідомо коли тут з’явився. – Дивись, щоб я не почав ревнувати.

– Я вже йду додому, – сказала Геді. – Завтра рано на роботу. Не забудьте зателефонувати, Антейл.

– Не забуду, – відповів той, цокнувшись келихом із Маркі.

Геді попрощалася лише з хазяйкою й непомітно вийшла в антрацитову ніч. Проходячи повз машину Антейла, зупинилась і задумалась. Вийняла з сумочки губну помаду й написала нею на передньому склі його авта свій номер телефону, своє ім’я. Повагалася трохи й додала ще одне слово: «Чекаю».

Разом вони працювали два роки. Результатом став патент № 2292387 «Секретна система зв’язку (Secret Communication System)». Винахідники-співавтори подарували його уряду США та відмовилися від винагороди.

Керівництво Військово-морських сил спочатку із запалом прийняло винахід. У пресі було оголошено про те, що незабаром з’явиться нове озброєння, яке надасть Сполученим Штатам нечувану перевагу в морських битвах. Але це залишилось тільки пропагандистським прийомом. Практична реалізація винаходу виявилась заскладною для військових інженерів.

Зустрівшись із Геді Ламар, генерали запропонували їй більш підхожу для кінозірки роботу – рекламувати й продавати облігації військового займу. Вона, як і кілька інших відомих актрис, їздила по країні, прикрашаючи своєю присутністю масові патріотичні мітинги. Геді й тут старалася на совість. Вона пообіцяла, що поцілує кожного, хто купить облігацій на суму понад двадцять п’ять тисяч доларів. І цілувала. І зібрала для армії тридцять мільйонів.

А патент 2292387 «Секретна система зв’язку» по-справжньому засекретили й поклали під сукно.

* * *

Під час Другої світової війни життя Геді Ламар та Фрідріха Мандля відрізнялися, як день і ніч.

Геді, як могла, боролася з коричневою чумою, що майже поглинула Європу. Працювала, наче її вітер у спину підганяв. А Мандль, який сподівався на прибуткові оборудки з фашистськими режимами, уже за рік після втечі Геді й сам був змушений тікати з Австрії, котра через аншлюс стала частиною Третього Рейху. Бо був євреєм. Він поневірявся в Швейцарії, Португалії, осів нарешті в Аргентині, намагався врятувати своє майно, принижувався, плазував перед Гітлером, відхрещувався від колишніх соратників, зрікся навіть свого походження, вигадавши, нібито був не євреєм, а позашлюбним сином католицького єпископа.

Повернути заводи в Австрії та колишнє становище він спромігся лише через десять років після закінчення війни. Він ще тричі одружувався і дожив до кінця сімдесятих років.

І Геді після нього ще п’ять разів виходила заміж, але щастя в подружньому житті не знайшла. Пізніше підсумувала: «Досить мені шлюбів із чоловіками, які почуваються поруч зі мною упослідженими й ущербними. Десь же повинен бути чоловік, який візьме мене за жінку й не буде почуватися другорядним».

Отже, шість шлюбів. Усі – невдалі. Її принижували, били, навіть погрожували покалічити