Джордж Мартін - Битва королів

— Вони впораються,— Джон ледь помітно всміхнувся до Сема.— Ми ж упоралися.

Ной підкликав його ближче.

— Чув новини про свого брата?

— Вчора ввечері.

Це Конві з підопічними принесли на північ звістки, тож у їдальні говорили тільки про це. Джон і досі не був певен, як почувається з цього приводу. Роб — король? Брат, з яким він грався, бився, з яким розділив свій перший келих вина. Тільки молока вони не ділили, ні. «Тепер Роб потягуватиме літнє вино з коштовних кубків, а я в цей час стоятиму навколішках біля струмка, сьорбаючи з долонь талий сніг».

— З Роба вийде добрий король,— сказав він голосно.

— Справді? — відверто поцікавився коваль.— Сподіваюся, хлопче, та колись я так само міг би сказати про Роберта.

— Подейкують, це ви кували для нього келеп,— пригадав Джон.

— Ага. Я був його вояком, солдатом Баратеонів, ковалем і зброярем Штормокраю, поки не втратив руки. Мені багато років, я пам’ятаю ще лорда Стефона, якого забрало море, а всіх його трьох синів знаю з самих їхніх іменин. І скажу тобі так: надівши корону, Роберт перемінився. Є такі чоловіки — вони як мечі: викувані для борні. Повісьте їх на стіну — і вони заіржавіють.

— А його брати? — запитав Джон.

Зброяр якусь хвильку поміркував.

— Роберт був зі щирої криці. Станіс — це сутий чавун — чорний, твердий і міцний, але крихкий, як усяке залізо. Він зламається, а не зігнеться. А Ренлі... той — мідь, ясна та блискуча, гарна на вигляд, але на повірку не така вже й вартісна.

А з якого металу Роб? Цього Джон не запитав. Ной — солдат Баратеонів, і він, швидше за все, законним королем вважає Джофрі, а Роба — зрадником. Братство Нічної варти уклало негласний пакт — ніколи не заглиблюватися в ці питання. На Стіну стікалися чоловіки з усіх Сімох Королівств, а давніх уз важко позбутися, хай скільки обітниць даси... Джон сам це дуже добре відчував. От хоч би Сем... його дім присягався Небосаду, а лорд Тайрел підтримує короля Ренлі. Тож ліпше про це взагалі не говорити. Нічна варта не стає ні на чий бік.

— Нас чекає лорд Мормонт,— сказав Джон.

— Якщо Старий Ведмідь чекає, не затримуватиму,— поплескав його Ной по плечу й усміхнувся.— І хай завтра з тобою будуть боги, Сноу. І приведіть нам отого твого дядька, чув мене?

— Обов’язково,— пообіцяв йому Джон.

Потому як вогонь зжер його палати, лорд-командувач Мормонт оселився в Королівській вежі. Джон лишив Привида надворі, з вартовими.

— Знову сходи,— нещасно зронив Сем, коли вони рушили нагору.— Терпіти не можу сходів.

— Ну, в лісі їх точно не буде.

Крук помітив їх зразу — щойно вони увійшли у світлицю.

— Сноу! — кракнув птах. Мормонт урвав розмову.

— Довгенько ти шукав карти,— відсунув він од себе залишки сніданку, щоб звільнити місце на столі.— Клади їх сюди. Гляну пізніше.

Торен Смолвуд, жилавий розвідник з маленьким підборіддям і ще меншим ротиком, який ховався у ріденькій борідці, окинув Джона й Сема холодним поглядом. Торен був прибічником Алісера Торна, тож не любив ні Джона, ні Сема.

— Місце лорда-командувача — у Чорному замку, бо його завдання — керувати й командувати,— сказав він до Мормонта, не звертаючи уваги на прибульців.— Так здається мені.

Крук почав ляпати великими чорними крилами.

— Мені, мені, мені!

— Якщо станеш лордом-командувачем, чинитимеш як заманеться,— мовив Мормонт до розвідника,— однак здається мені, що я ще не помер, та й чорні брати ще не поставили тебе на моє місце.

— Бен Старк зник, сер Джеремі загинув, і тепер я — головний розвідник,— уперто сказав Смолвуд.— Отож очолити похід маю я.

Мормонт навіть слухати не хотів.

— Я посилав і Бена Старка, і сера Веймара перед ним. І не збираюся посилати тебе, а тоді невідомо скільки сидіти й чекати, коли й ти щезнеш,— зауважив він.— А головним розвідником лишається Старк, поки ми не знатимемо напевно, що він мертвий. І коли такий день прийде, його наступника призначатиму я, а не ти. І все, досить марнувати мій час. Виїжджаємо на світанку, чи ти забув?

Смолвуд рвучко звівся на ноги.

— Як зволить лорд-командувач.

Виходячи, він так нахмурився до Джона, наче то все його провина.

— Головний розвідник! — пирхнув Мормон, та коли він перевів очі на Сема, його погляд пом’якшився.— Я радше тебе зроблю головним розвідником. Він має нахабство казати мені в обличчя, що я застарий, аби їхати разом з ним. Невже я здаюся тобі старим, хлопче?

Волосся, яке давно повилазило з його плямистого черепа, все зібралося на підборідді. Мормонт ударив себе кулаком у груди, які майже затуляла кошлата сива борода.

— Невже я здаюся немічним?

Сем щось тихо пискнув. Старий Ведмідь жахав його.

— Ні, мілорде,— швидко втрутився Джон.— Ви дужий, як... як...

— Не треба мені брехати, Сноу, знаєш же, що я цього не терплю. А зараз дай-но я гляну на ці карти,— Мормонт заходився грубо їх перебирати, вдостоюючи кожну хіба одного погляду й буркочучи.— Оце і все, що ти знайшов?

— Я... м-м-мілорде,— затинаючись, мовив Сем,— там... там ще є, але... без... безлад...

— Ці всі старі,— почав нарікав Мормонт, і його крук крякнув відлунням:

— Старі, старі!

— Поселення з’являються та зникають, але гори й річки нікуди не поділися,— зауважив Джон.

— Щира правда. Ви вже обрали круків, Тарлі?

— М-м-мейстер Еймон х-х-хоче зробити це увечері, після годівлі.

— Мені потрібні найкращі. Тямущі й міцні.

— Міцні,— підхопив його птах, чистячи пір’ячко,— міцні, міцні.

— Якщо нас усіх там порубають, хочу, щоб мій наступник знав, де і як ми загинули.

Щойно зайшла мова про рубанину, Семвел Тарлі втратив голос. Мормонт нахилився вперед.

— Тарлі, коли я був хлопчаком, удвічі молодшим за тебе, леді-мати якось сказала мені: якщо я стоятиму з роззявленим ротом, то ласка може переплутати його зі своєю норою й забіжить просто у глотку. Маєш що сказати — кажи. А ні — то стережися ласки,— він грубо відмахнувся від хлопців.— Забирайтеся, у мене забагато справ, нема часу на дурниці. Маю надію, мейстер знайшов тобі роботу, яку ти здатен виконати.

Сем ковтнув, відступив, а тоді так прудко вискочив за двері, що мало не перечепився через циновку.

— Хлопець і справді