Віктор Еміль Франкл - Лікар та душа. Основи логотерапії

Ми бачили, що наявність сенсу життя людини ґрунтується на унікальності та неповторності людської особистості. Ми також бачили, що творчі цінності втілюються у формі суспільних досягнень. Суспільство, своєю чергою, надає екзистенційного сенсу особистій винятковості та неповторності. Але воно також може бути багатим полем для людського досвіду. Це особливо пов’язано із «життям удвох», інтимною спільнотою двох особистостей. Відкладімо набік усі невиразні ідеї щодо любові і розгляньмо її крізь призму екзистенційного сенсу. З цього погляду вона є сферою, у якій особливо втілюються цінності досвіду. Любов є живим досвідом іншої особи в усій її унікальності та неповторності.

Отже, крім активного підходу до вираження власної унікальності та неповторності через утілення креативних цінностей, є ще й пасивний — шлях любові, або точніше, шлях буття, у якому людину люблять. Без будь-якого власного внеску, без зусиль чи праці неможливо досягти благодаті, через яку людина реалізовує себе і яка надає їй унікальності та неповторності. Людина, яку люблять, усвідомлює себе «такою, якою вона є», як «Ти», що є часточкою «Я». Вона стає тією «єдиною», яку люблять, яка є незамінною і необхідною, але не з огляду на свої вчинки. Любов не є заслуженою, вона — благодать.

Проте любов є не тільки благодаттю, але й своєрідними чарами. Для закоханого вона зачаровує світ. Любов неймовірно підвищує сприйнятливість до повноти цінностей. Ворота до цілого всесвіту цінностей ніби відчиняються. Віддаючи себе «Ти», той, хто любить, відчуває внутрішнє збагачення, яке виходить за межі «Ти». Для нього весь космос розширюється і поглиблюється цінностями, випромінює в сяйві тих цінностей, які може побачити тільки закоханий. Адже відомо, що кохання не засліплює, але дозволяє краще бачити.

Важливий також третій фактор — диво любові. Бо завдяки любові втілюється незбагненне, у житті людини з’являється нова особа, яка завершує містерію унікальності та неповторності її існування, — дитина!

Вище вже йшлося про етапну структуру людського буття. Проте варто ще раз наголосити, що життя людини — фізично-психічно-духовна цілість. Ми закликали психотерапію визнати цю цілість, звернувши увагу не тільки на душу, але й на духовність людини.

Далі спробуємо показати, що людина, яка любить, відчуває любов іншої людини і може по-різному реагувати на багаторівневу структуру свого партнера. З огляду на трирівневу структуру людини можливі три види ставлення до неї. Найпримітивніше ставлення стосується тільки зовнішності — це сексуальне ставлення. Вигляд тіла іншої людини може сексуально збуджувати. Таке збудження — основа сексуального потягу спроможних до сексу людей, воно безпосередньо впливає на їхнє особисте фізичне життя. Дещо вищим від скексуальності є еротизм. Особа з еротичним підходом не просто сексуально збуджена, вона не просто прагне сексу. Її ставлення до іншої особи зумовлене не лише статевим потягом і не спровоковане іншою особою в ролі звичайного сексуального партнера. Якщо ми думаємо про фізичне буття партнера як про його зовнішність, то можна сказати, що еротично спрямована людина проникає глибше, ніж та, що йде тільки сексуальним шляхом. Еротизм проникає в наступний, глибший вимір, входить у психічну структуру іншої людини. Це ставлення до партнера, яке розглядаємо як одну з фаз взаємин, ідентичне пристрасті. Фізичні риси партнера впливають на нас сексуально, але ми також захоплені й іншими його психічними характеристиками. Така особа вже не перебуває в стані простого фізичного збудження, її психічна емоційність об’єднується зі своєрідною (але не унікальною) психікою партнера, з його особливими рисами характеру. Сексуальне ставлення спрямоване лише на фізичне буття партнера і не виходить за його межі. Еротичне ставлення, ставлення пристрасті, спрямоване на психічне буття, але воно не проникає до ядра іншої людини. Цього можна досягти за допомогою лише третього чинника — любові. Любов (у найвужчому значенні слова) — це кінцева стадія еротизму (у найширшому значенні слова), оскільки вона сама по собі проникає глибоко в особисту, духовну структуру партнера. Тісний зв’язок із духовністю іншої особи є найдосконалішою формою партнерства. Закоханий більше не постає у власному фізичному бутті, у власній емоційності, але занурюється в глибини свого духовного ядра і робить це завдяки духовному ядру партнера. Тож любов — це безпосереднє ставлення до особистості людини, яку кохаємо, разом із її унікальністю та неповторністю. Духовне ядро є виразником тих психічних і тілесних характеристик, які притягують як еротичні, так і сексуальні схильності партнера. Проте воно перебуває поза цими фізичними чи психічними явищами і лише в них «проявляється». Тілесні та психічні риси особистості є, так би мовити, зовнішнім «одягом», який духовне ядро «надягає». Коли в сексуальному чи в пристрасному вимірах нас приваблюють фізичні характеристики або психічні риси партнера, то у вимірі любові ми любимо його самого — не те, що він «має», а те, ким він «є». Погляд того, хто любить, проходить крізь фізичний та психічний «одяг» духовного ядра та прямує до ядра іншої особи. Він більше не цікавиться принадним фізичним «типом» чи привабливим темпераментом. Для нього важлива сама особа, тільки її унікальність і неповторність.

Тенденції, з якими стикаємося під час пристрасного ставлення до особи і які, як ми вже зазначали, не мають суто сексуального характеру, у психоаналізі отримали назву тенденцій «придушення». Психоаналітики вважають ці тенденції придушувальними, оскільки, за теорією психоаналізу, їхня основна мета — інстинктивна, генітально-сексуальна. На нашу думку, ці тенденції є придушувальними в іншому сенсі — гальмують перехід відносин до наступного, вищого рівня, до справжньої любові. Придушують проникнення в наступний, глибший шар особистості партнера — духовне ядро.

Те, чого справді прагне той, хто любить, — унікальність та неповторність духовного ядра партнера. Це може бути зрозумілим навіть для людини, ідеї якої базуються на простому емпіризмі. Попросімо скептика уявити, що він утрачає кохану людину (через смерть, переїзд на інше місце проживання, постійну розлуку). Потім йому пропонують двійника такої людини — когось ідеально подібного за тілом і темпераментом до попередника (попередниці). Якщо ми запитаємо, чи може той, хто любить, спрямувати свою любов на іншу людину, то навіть скептикові доведеться визнати, що не зможе. Таке «перенесення» справжньої любові немислиме. Оскільки людині, яка по-справжньому любить, не важливі конкретні фізичні чи психічні характеристики коханої особи, але важливе те, ким вона «є» у своїй унікальності. Як унікальну людину її ніколи не можна замінити жодним двійником, незалежно від того, наскільки ідеальним він є. Але той, хто відчуває тільки пристрасть, зміг би спрямувати своє захоплення на двійника, бо його почуття стосуються лише темпераменту партнера, а не його духовної сутності.

Отже, духовне ядро як об’єкт справжньої любові є незамінним і незмінним для того, хто по-справжньому любить, через свою унікальність і неповторність. З цього випливає, що справжня любов є гарантією тривалого життя. Бо фізична форма відходить, психологічний стан також не є постійним, сексуальне збудження є тимчасовим, а після задоволення швидко зникає статевий потяг. І пристрасне захоплення також рідко довготривале. Але духовний акт, через який людина осягає духовне ядро іншої особи, дій­сний раз і назавжди. Таким чином, справжня любов як духовне ставлення до іншої особи, як споглядання її сутності є винятковою серед тлінності тимчасових станів фізичної сексуальності чи психологічної еротики. Любов — це більше, ніж просто емоційний стан. Любов — це свідомий акт, який спрямовується на сутність іншої людини. Ця сутність врешті-решт не залежить від існування, вона є вільною, тому й перевершує