Марина Тітова - Будь мені тайною, Марина Тітова

Переклад настільки мене чіпляє за живе, що я вимикаю свою улюблену іноземну співачку та шукаю цю пісню. І вона подобається мені вже з першого звуку, з першого акорду. І посилює меланхолію...

Забуваю про плани, про пиріг у духовій пічці. Є тільки я та музика, що торкається душі... Сиджу та слухаю зачаровано.

Невдовзі пісня закінчується. Та я, замість того, щоб пустити музику на самоплин, кидаюся до блокнота. Що там ще цікавого?

Знаходжу ще одне серденько... Розділене на дві частини цього разу. Розбите. Розтрощене... І слова біля них — "Де воно, щастя? Де воно, де?"

Бездумно знаходжу пісню з такою назвою за дві секунди. Слухаю та читаю переклад одночасно так, ніби я голодна вовчиця. Вбираю кожне слово в себе... І моя душа плаче...

Виконавець співає, що він робив у своєму житті й він гадав, що це його робило щасливим, але... Але... Але наодинці, увечері неділі або на Різдво, його переповнює сум... Роблю власну інтерпретацію пісні, вимальовуючи подумки картинки, як самотня людина тужить за минулим... І звісно проводжу паралель із собою. Чим я відрізняюсь від героя пісні? Грудень. Неділя. Ранок. А я згадую минуле, бо одна людина з нього увірвалась в моє життя знову, як північний вітер у вікно...

Стає цікаво. Що ще слухає Сашко? Які пісні йому подобаються? Адже це, ймовірно, він перекладав свої улюблені... Цікаво, а як часто він їх слухає? Цікаво, а що він відчуває у ці миті? Цікаво, а...

От лихо! Мені пороблено на нього? Чому Сашко засів у моїй голові? Він поїхав — все! Наші дороги розійшлись! У мене є Харитон, а у нього...

Раптово мені стає його шкода. А дійсно, що він має? Улюблену роботу. Доньку... Розлучення за спиною і ще... Не знаю, що ще. Хотілось би, щоб він мав щастя, але. Чи є воно в нього?

Знаходжу ще один переклад. "Ти була так надзвичайна, а я був таким нікчемним..." Намагаюся вголос промовити слова, що часто повторюються в пісні, увімкнувши її на колонці через телефон.

Неочікувано в думках пробігає думка. А може він жалкує? Про те, що тоді сказав мені більше не мучити один одну. Про те, що наполіг, аби в нас не було спільного майбутнього...

Звідки не візьмись, у грудях починає щось колоти та боліти. Душа? Можливо. Стає тужливо. Стає нестерпно. Стає вбивче чорно десь там — між ребер. Там, де відколовся колись друзочок мого серця й утворилась порожнеча, розміром із планету...

Судомно переглядаю наступні сторінки блокнота. Натикаюсь на серце червоного кольору. Не читаючи бодай перекладу одразу вмикаю пісню... І стискається все моє єство від ще більш гнітючих відчуттів...

Це пісня, ясна річ, про кохання. Пісня, яку одного разу мені Саша співав без музичного супроводу. А радше повторював завчений напам'ять речитатив виконавця. А потім, вибачившись за відсутність слуху та голосу й за вибір пісня, сказав, що краще танцювати. І закружляв мене під ці слова та музику. На березі моря. Вночі. Де тільки він і я й більше нікого. Мені тоді так сподобалась пісня, але я не спитала назву й тим паче не запам'ятала виконавців і втратила її... Але ось. Тепер чую...

Сльози, що виступають на очах, змушують витерти їх. А серце жалібно стогне. І свідомість раптово кричить, про події сьогоднішнього ранку.

Поквапно мчу до холодильника та вхоплюю магнітик з нього. Його сьогодні пестив Саша своїми пальцями. А я стояла, наче та нежива металоконструкція...

Він дізнався, що я бережу його подарунок. Мабуть, йому цікаво чому... Тому що, він особливий для мене. Він був подарований з душею, а це для мене так важливо. Однак він цього не дізнається...

Та й взагалі, тоді Сашко для мене багато що приємного зробив. Плавання з дельфіном, подарунки дрібні, але до біса особливі, бо були враховані всі мої вподобання та побажання... Крім магнітика на холодильник мені було ще презентовано дармовис з Ейфелевою вежею...

Міцно схоплюю в одну долоню магніт із дельфінами, в другу руку беру блокнот, і колонку з телефоном не забуваю. Йду у спальню та там, у скрині з прикрасами, знаходжу маленький дармовис... Разом із цим усім багатством іду в гостьову кімнату. Лягаю на ліжко, постіль якої наче вся пахне чорнявим красунчиком, котрий так обожнює романтику та французьку мову. Ставлю на повтор ту саму музику мого серцебиття з минулого, обіймаю подушку та вдихаю його аромат парфумів... 

А в пісні й далі співається про кохання. Про те, що не треба чіплятись за людину, якщо маєш сумніви. Не дозволяй себе кинути... Але ж кохаєш... Кохаєш і кохання обпалює. Кохання робить нас вразливими... Але ж кохаєш. Кохаєш по-різному, проте недостатньо... Але кохаєш...

— Але я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю... Je t'aime, — повторюю у ритм музики, ледь чутно. Крізь зліплені очі. І боюсь їх розплющити, бо тоді з них поллється ріка моїх страждань...

У пам'яті оживають картинки зі спогадів... Того ж дня після дельфінарію, Сашко запросив вечері мене на танці. Ми були у місцевому клубі. Недовго. За годину, котру ми там провели, з'явилось, що Сашко достобіса граційно танцює, а ще те, що ми обидвоє не любимо галас. Ми випили по коктейлю, з'їли замовлені закуски й потанцювали. Під нашими ногами палав танцмайданчик. Більшість танців були швидкими, проте ми намагались танцювати їх у парі. Знаючи наші можливості після танцю під дощем на площі, ми дозволили собі бути розкутішими. Тож, того вечора, чоловічі руки торкались моєї талії. Я своїми пальцями відчувала твердість його плечей. Наші лікті переплітались і грудьми, що дихали рвано, я впиралась у свого партнера...