Дуглас Адамс - Путівник по Галактиці для космотуристів

Розділ 21

Похмурий, мов хмара, Артур міряв кроками кратер.

Завбачливий Форд у останню мить встиг тицьнути йому "Путівник по Галактиці для космотуристів". Артур навмання натис кілька кнопок.

"Як ми вже казали, в "Путівнику" міститься багато відступів, які включено до тексту редакторами з єдиною метою – порозважати читача.

Один із таких відступів (саме на нього й натрапив Артур) стосується діяльності якогось Віїта Вуяджига – одного з обдарованих студентів університету Максимегалона. Він займався вивченням стародавньої філології, трансформативноі етики і теорії гармонійних коливань сприйняття історії. Безсумнівно, на нього чекала блискуча наукова кар’єра, якби не випадкова зустріч із Зафодом Бібльброксом. За пляшкою пангалактичного полоскального полиску Зафод поділився зі своїм новим знайомим однією проблемою, яка давно його цікавила, а саме: куди зникають кулькові ручки. Зустріч перевернула усе подальше життя Віїта.

Самотужки він здійснив ретельне дослідження, для чого йому довелось побувати в усіх провідних центрах Галактики по виробництву кулькових ручок. Як результат, на світ з’явилась оригінальна теорія, що довгий час збуджувала думки найширших верств громадськості. Згідно цієї теорії у космосі, крім планет, населених гуманоїдами, рептилоїдами, рибоїдами, ходячими деревоїдами й надрозумними тінями кольору морської хвилі, повинна існувати планета, населена кулькоїдами. Саме туди й прагнуть потрапити усі залишені без нагляду кулькові ручки. Нечутно пролазять вони у чорні дірочки космосу, щоб дістатись світу, де вони зможуть вдосталь насолоджуватись унікальним кулькоідним існуванням, де здійсняться, нарешті, їх кулькомрії й де усі ведуть кулькоеквівалент щасливого життя.

Теорія всім подобалася доти, аж доки Віїт Вуяджиг раптом заявив, що він знайшов передбачену ним планету і навіть певний час попрацював там водієм лімузина, який належав сім’ї зелених кулькових ручок. Зчинився гучний скандал, Віїта заслали до в’язниці, де він написав книжку, судили й прирекли до податкового заслання. Така доля чекає всіх, хто надумає порушити загальноприйняті норми поведінки.

Через багато років по тому, на місце з координатами, вказаними Віїтом Вуяджигом, спорядили експедицію. Ніякої планети вона там не знайшла, проте виявила астероїд, населення якого складалось із одинокого старого чоловіка. На численні запитання старий відказував, що усе – брехня. Пізніше було доведено, що він сам брехав.

Та все ж, не зрозуміло, чому 1) на рахунок старого, відкритий у брантисвогонському банку, щорічно перераховується шістдесят тисяч альтаїрських доларів і 2) такого неймовірного розквіту зазнав бізнес Зафода Бібльброкса по виробництву кулькових ручок".

Артур дослухав цю детективну історію до кінця й відклав книжку вбік.

Робот сидів, не змінюючи пози.

Артур піднявся на гребінь кратера й обдивився довкола. Надійшов вечір. Обидва сонця похилились на захід. Артур спустився вниз і розштовхав робота. У ситуації, що виникла, від тяжких думок могла врятувати лише розмова. Артур ладен був побазікати з роботом. Навіть з маніакально-депресивним.

– Незабаром ніч, – сказав він. – Дивись, Марвіне, зірки спалахують.

Зсередини туманності проглядались лише найяскравіші зірки. Робот звів голову й одразу опустив.

– Бачу, – сказав Марвін. – Це жахливо!

– Поглянь, який чарівний захід. Навіть у найсміливіших мріях я не міг собі уявити таке. Ці два сонця – як два смолоскипи серед темряви ночі.

– Бачу, – сказав Марвін, – дурниця.

– Знаєш, а у нас дома було лише одне сонце, – не вгавав Артур. – Я із Землі.

– Знаю, – відгукнувся Марвін. – Тисячу разів чув. Жах!

– Ні, це була чудова планета.

– У вас там були океани?

– Так. – Артур важко зітхнув, – безмежні блакитні океани.

– Не зношу океанів, – сказав Марвін.

– Слухай-но, – не втримався Артур, – які в тебе стосунки з іншими роботами?

– Ніяких. Я їх також не зношу, – сказав Марвін. –  Егей, куди це ви?

– Піду погуляю, – Артур підвівся. Розмова не принесла полегшення.

– Розумію, – сказав Марвін і, нарахувавши за секунду п’ятсот дев’яносто сім мільярдів овечок, заснув.

Артур видерся нагору. Щоб відновити кровообіг, він зробив кілька гімнастичних вправ.

Через розріджену атмосферу й відсутність місяця сутінки майже миттю змінились непроглядною темрявою. Не дивно тому, що Артур помітив старого чоловіка, лише коли наштовхнувся на нього.

Розділ 22

Старий стояв спиною до Артура, спостерігаючи тонку червону смужку на обрії. Він був високого зросту, одягнений у довгу хламиду сірого кольору. Коли він повернувся, Артур побачив обличчя – худе й стомлене, обличчя людини, якій хотілося довіритися. Він ніяк не зреагував на здивований вигук, що вирвався в Артура.

Старий неквапно повернувся лише тоді, коли червона смуга на обрії остаточно згасла. Та все ж Артур зміг розгледіти його. Артур озирнувся, шукаючи джерело світла. Неподалік він побачив невеличкий літальний апарат – мабуть, на повітряній подушці. Він світився тьмяним світлом.

– Ви обрали не найтеплішу ніч для візиту, – промовив чоловік, міряючи Артура сумним поглядом.

– Хто... хто ви? – запитав Артур. Старий відвів погляд.

– Моє ім’я нічого вам не скаже, – сумно мовив він. Здавалося, його тривожить якась думка. Очевидно, йому не дуже хотілося починати розмову. Артур стояв ні в сих ні в тих.

– Я... є... ви налякали мене, – сказав він непевно.

– Хмммм? – чоловік роззирнувся довкола й підвів брови.

– Я сказав, що ви мене злякали.

– Не бійтеся, я вам не заподію нічого лихого. Артур насупився.

– Але ж ви намагалися збити нас ракетами. Чоловік подивився у центр кратера. Серед темряви там палахкотіли рубіновим світлом очі Марвіна. Відблиски стрибали по кістяку кашалота. Старий тихо засміявся.

– Це – автоматика, – сказав він, зітхаючи. – Усі ці довгі тисячоліття у надрах планети комп’ютери чекали появи ворога, їхній застарілий банк пам’яті не міг витримати бездіяльності. Я гадаю, що вони зробили цей залп лише для того, щоб урізноманітнити собі життя.

Старий позирнув на Артура й сказав:

– Знаєте, я великий прихильник науки.

– О... справді? – озвався Артур. Ввічливість цієї незвичайної людини збивала його з пантелику.

– Авжеж, – сказав старий і знову поринув у мовчанку.

– А.., – сказав Артур, – ее... – Він почував себе так само неприродньо, як почуває себе в спальні коханець, коли до кімнати заходить законний