Ален Бадью - Століття

«Анабазисі» Перс творить мандрівне братерство, він може підкреслити поетичну тотожність «ми» і «мені»: «ми так само (Чоловічий колір)» і «жагою повна блискавка мені судила обшир Західних провінцій». Він може вільно переходити від вигуку «І міра наших сердець — змарнована відсутність» до запитання «Що дав мені цей світ, крім руху трав?» «Братерство» позначає еквівалентність у суб’єкті одиничного й множинного. І безперечно, століття, перш ніж загрузнути в конкурентному індивідуалізмі, більш за все бажало бути братерством.

За допомогою поетичної вигадки Сен-Жон Перс показує, що аксіома братерства вартує лише для реальної пригоди, для історичного починання, що творить свого суб’єкта якраз як суб’єкта братерського, як процес примноження «я» і сингуляризації «ми». Ось чому «Анабазис» розповідає про завойовницький похід високими плато легенди.

Але відразу поняття братерства ускладнюється. За яким протоколом розмежовують «ми»? Вочевидь, похід в оцю уявну Монголію стикається з неприємностями, винаходить свого ворога. «Я» виростає в «ми» лише на берегах війни, тому мандрівки не досить. Уславлення «Мандрівника під жовтими вітрами» досягає сенсу лише у формулі, якою завершується текст: «У наших звичаях несхибно панував великий постулат насильства». Насильство — неминучий горизонт блукання. А щоб воно дорівнювало «великим селевкідським епопеям», треба дійти до «свисту їхніх пращ». Мало того, принцип пізнання й суперечки («віддана на спит [explications] земля») вартий чогось лише разом із хвалою ворожнечі («лють співала синиць»). Усе-таки «дороги світу» і «землі незапам’ятливих трав», символи найповнішої свободи, даються лише з якимось грандіозним деспотизмом («владарювання над знаками землі»). І про те, що жорстокість є один з ресурсів подорожі, обов’язковий епізод анабазису, підтверджують, в інших місцях, численні образи; наприклад: «І білина летить! Мов жрець [prêtre], роздертий на шматки...»

Братерство (як рівнозначність «я» і «ми»), притаманне мандрівці насильство, обопільне командуванню блукання — такі мотиви століття, які анабазис приводить до руху.

2. Все це подвоюється запитанням про скінченність, сумнівом щодо сенсу, щиро кажучи, певним нігілізмом, що намагається залишатись спокійним. У цих пригодах ясно видно порожню свідомість: «І міра наших сердець — змарнована відсутність». Призначення анабазису — лише якась негативна фікція. Ідеться про рух до місця, де знаки простору і часу скасовано: з одного боку, «земля непам’ятливих трав», а з іншого — рік «без родинних уз та круглих дат».

Цей нігілізм дозволяє сполучити урочисту поезію Перса і самоусвідомлення століття, яке сприймає себе як чистий насильницький рух, про кінець якого ніхто нічого не знає. Суб’єкт подає себе як блукання і презентує це блукання як самоцінність. Кочівницьке вештання, як каже Перс, є головний принцип людини за своєї відсутності — ось добра географічна і мандрівна метафора епохи, що уславилась своєю безпечністю [sans sécurité].

Треба зрозуміти, чому — всередині століття — повторення розчарувань зовсім не впливає на вимогливу силу самого руху. Нам важко це збагнути, адже нині всі прагнуть якдорожче застрахуватися проти будь-якого розчарування, навіть якщо це кілька дощових крапель у розпал літньої відпустки. Натомість активісти століття — хай зі сфери політики, мистецтва, науки чи пристрасті, — вважають, що людина відбувається не як повнота чи результат, а як відсутність у собі самій, самоусунення, відрив від того, що є, і що цей відрив залягає в основі будь-якої пригодницької величі. Позаяк Перс належить століттю, він поетизує зв’язок між обов’язком величі та порожнечею блукання.

На відміну від ХІХ, ХХ століття не є програмне століття. Воно не є століття обіцянки. У ньому наперед покладено, що обіцянки ніхто не дотримається, програму зовсім не виконають, позаяк джерело величі — тільки рух. Сен-Жон Перс віднаходить благородні фігури схвалення переможної цінності відмови від наявного, засновує поетичну цінність самовідсутності, незалежно від будь-якого призначення. Ідеться про те, щоб здобути розрив [dé-liaison], кінець зв’язків, самоусунення особи без зв’язків.

У цьому напрямі століття було глибоко марксистським навіть дужче, ніж здавалося, спорідненим із близьким до Ніцше Марксом, Марксом, який проголошує у «Маніфесті» кінець усіх певностей, себто кінець старих зв’язків, що закорінювались у відданості й незрушності. Страшенна сила Капіталу якраз полягає в тому, що найбільш священні угоди, незапам’ятні злуки він розчиняє у «льодових водах егоїстичного розрахунку». Капітал оголошує кінець цивілізації, заснованої на зв’язку. І правда, що ХХ століття шукає, по той бік суто негативної сили Капіталу, ладу без зв’язку, незв’язану колективну силу, щоб відновити людство в його справжній творчій спромозі. Звідси й чільні слова Перса: насильство, відсутність, блукання.

За допомогою вчених виразів власного виготовлення поет схоплює це нігілістичне бажання, але і творить — у суто мандрівному вимірі — братерство без призначення, чистий рух. Як-от «тварини, що їм немає пари» чи «небесні зловживання над землею». Єдині супровідники людини величі є «рух оцих високих смерчів». А все бажання резюмоване у чудовому оксюмороні: «хиткі закони» [lois errantesj.

3. І, нарешті, що особливо незрозуміло сьогодні, стверджується вищість кочівного блукання над щастям, під сумнів ставиться сама цінність щастя. Вислів «марнотні [hongres] слова щастя» (згадаймо, що hongreur — це спеціаліст з кастрування жеребців), здається, вказують на те, що для людини анабазису, навіть у самій мові, гонитва за щастям є викривлення суті речей. Ось чому поет вимагає «піднести батоги» проти слів щастя. Для нас, стомлених гедоністів кінця століття, якому бракує будь-якого виміру величі, це справжнісінька провокація.

Активний, насильницький, навіть терористичний нігілізм століття, який вчувається навіть у високій поезії нашого посла, ближчий до Канта, ніж його сучасний вдоволений і людинолюбний двійник. Адже він стверджує, що бажання щастя — це те, що забороняє велич. І загалом, щоб кинутись у кочівну пригоду, виткану зі «світань і вогнів», щоб осяяти «смерк духу», треба вміти задовольнятися «рухом трав» і міркувати про відсутність. Може, тоді якось надвечір люди піддадуться недозволеній п’янкій силі «зерен індійського коккулюсу».

Де ми опиняємося, з яким анабазисом сорок років потому? Що говорить після нацизму і війни Пауль Целан?

На запитання «хто говорить?» поезія відповідає: ніхто. Є тільки голос, ув’язнене поезією безлике слово. Майже в той самий час Бекет у «Компанії» починає так: «Голос, у темряві». Перс урівноважив «я» і «ми», а в поезії Целана й прозі Бекета більше немає ні «я», ні «ми» — є якийсь голос, що намагається торувати шлях. У коротких, майже мовчазних рядках вірша, якнайдалі від повноводних строф Перса, цей голос, креслення голосу, шепотітиме, що ж таке анабазис, «Угору й Назад», абсолютно точний переклад дієслова αναβανειν. Він його креслить із самого початку вірша за допомогою трьох уразливих і майже неймовірних сполучень: «написане щільно», «незрушно-правдиве», «в серцесвітле майбутнє».

Тут шепіт про можливість шляху, шляху відчутного просвіту («серцесвітлого»).