Агата Крісті - І не лишилось жодного

– Коли ви його бачили востаннє?

– Минулої ночі. Коли я лягав у ліжко, він був у шухляді – напоготові в разі чого.

Суддя кивнув:

– Напевно, його забрали сьогодні вранці під час поспішних пошуків Роджерса чи коли його тіло було знайдене.

– Його ймовірно заховали десь у будинку. Ми повинні пошукати, – сказала Віра.

Суддя Ворґрейв потирав пальцями підборіддя. Він сказав:

– Маю сумнів, що наші пошуки дадуть результат. Наш убивця мав достатньо часу, щоб вигадати схованку. Я не схильний вважати, що нам вдасться легко знайти той револьвер.

Блор із натиском проговорив:

– Я не знаю, де револьвер, та закладаюсь, що мені відомо, де знаходиться щось інше – шприц. Слідуйте за мною.

Він відчинив двері й повів усіх за будинок.

На невеликій відстані від вікна їдальні він знайшов шприц. Поряд із ним лежала розбита порцелянова фігурка – шостий маленький солдатик.

Блор задоволено промовив:

– Єдине місце, де він міг би бути. Після того, як її убив, він відчинив вікно й викинув шприц, підхопив порцелянову фігурку зі столу та зробив із нею те саме.

На шприці не було жодних відбитків. Він був акуратно витертий.

Віра промовила впевненим тоном:

– Тепер пошукаймо револьвер.

Суддя Ворґрейв сказав:

– Звичайно. Та поки ми це робитимемо – обережно тримаймось разом. Пам’ятайте, якщо ми розділимось, то у вбивці з’явиться шанс.

Вони обережно обшукали будинок із горища до підвалу, та безрезультатно. Револьвера так і не знайшли.

Розділ тринадцятий

I

«Один із нас… Один із нас… Один із нас…»

Три слова, повторювані до безкінечності, врізались у піддатливий мозок людей.

П’ятеро людей – п’ятеро переляканих людей. П’ятеро людей, що стежили одне за одним, що вже не намагались приховати своєї нервової напруги.

Не було прикидань – жодних фальшивих формальних бесід. Вони були п’ятьма ворогами, поєднаними інстинктом виживання.

І всі вони, раптово, стали все менше скидатися на людей. Вони регресували до звіриного вигляду. Наче насторожена стара черепаха, сидів суддя Ворґрейв, згорбившись, тіло його – непорушне, очі – гострі та насторожені. Колишній інспектор Блор мав більш жорсткий та незграбний вигляд. Він пересувався, наче повільна кошлата тварина. Очі – налиті кров’ю. Вираз люті, змішаної із тупістю. Був схожий на загнаного звіра, готового напасти на своїх переслідувачів. Чуття Філіпа Ломбарда, здавалось, радше загострилися, ніж притупилися. Він реагував на найслабший звук. Його кроки стали легшими і швидшими, а тіло – гнучким і граційним. І він часто усміхався, оголюючи свої довгі білі зуби.

Віра Клейторн була надзвичайно тиха. Більшу частину часу вона проводила, скулившись у кріслі. Її погляд був спрямований кудись уперед, у порожнечу. Вона мала здивований вигляд. Була наче пташка, що вдарилась об віконне скло і її підібрала людська рука. Вона зіщулилась там, перелякана, не в змозі ворухнутися, сподіваючись врятуватися своєю непорушністю.

Нерви Армстронґа були в жалюгідному стані. У нього тряслись руки, він здригався, запалював цигарку за цигаркою і майже одразу гасив їх. Вимушена пасивність їхнього становища, здавалось, пригнічувала його більше, ніж інших. Час від часу в нього виривались потоки нервових промов.

– Ми не можемо тут просто сидіти й нічого не робити! Має бути щось… звичайно, звичайно, є щось, що ми в змозі зробити! Якби ми розвели вогнище…

Блор важко вимовив:

– У таку погоду?

Знову лив дощ. Вітер дув різкими поривами. Стукіт дощу зводив їх із розуму.

За мовчазною згодою вони ухвалили план дій. Усі всілись у залі. Лише одна людина за раз залишала кімнату. Інші четверо чекали, доки п’ятий повернеться.

Ломбард сказав:

– Це лише питання часу. Погода покращає. Тоді ми зможемо щось зробити… посигналити… розпалити багаття… виготовити пліт… щось!

Армстронґ промовив із раптовим нападом сміху:

– Питання часу… часу? Ми не можемо собі дозволити часу! Ми всі помремо…

Суддя Ворґрейв заговорив, і його тихий чистий голос був сповнений енергійною рішучістю:

– Не помремо, якщо будемо обережними. Ми повинні бути дуже обережними…

Обід пройшов без жодного натяку на етикет. Усі п’ятеро пішли до кухні. У коморі знайшли велику кількість консервованої їжі. Вони відкрили бляшанку язика та дві бляшанки фруктів. Поїли, стоячи навколо столу. Потім, тримаючись укупці, повернулися до зали, щоб там усістись… усістись і стежити одне за одним.

І вже на той час думки в їхніх головах ставали ненормальними, гарячковими, хворобливими…

«Це Армстронґ… Я бачив, як він на мене збоку поглядав… очі були скаженими… прямо скаженими… Можливо, він зовсім і не лікар… Авжеж, саме так!.. Він псих, що втік із божевільні, прикидаючись лікарем… Саме так… розповісти всім?.. Закричати?.. Ні, не треба, щоб він знав… До того ж, він може здаватись таким нормальним… Котра зараз година?.. Лише чверть по третій!.. О Боже, я зійду з глузду… Так, це Армстронґ… Він зараз за мною спостерігає…»

«Вони до мене не доберуться! Я можу себе захистити… Я бував у скрутних ситуаціях… Де ж, до біса, той револьвер?.. Хто його забрав?.. Ніхто його не має – ми знаємо це. Нас усіх обшукали… Ніхто не може його мати… Та хтось знає, де він…»

«Вони з’їжджають із глузду… Вони всі з’їдуть із глузду… Бояться смерті… усі бояться смерті… Я боюся смерті… Так, але це смерть не зупинить… “Катафалк прибув, сер”. Де я таке читав? Та дівчина… Я за нею стежитиму. Так, я за нею стежитиму…»

«За двадцять четверта… лише за двадцять четверта… можливо, годинник зупинився… Я не розумію, ні, я не розумію… Таке не може трапитись… але це відбувається… Чому б нам не прокинутись? Прокинься… Судний день… ні, не це! Не можу думати… Моя голова…. там щось відбувається… зараз вибухне… розколеться… Таке не може трапитись… Котра година? О Боже, лише за двадцять четверта».

«Треба опанувати себе… Треба опанувати себе… Якби тільки це було можливо зробити… Усе зрозуміло – усе вдалося. Та ніхто не повинен запідозрити. Повинно спрацювати. Повинно! Котрий? Питання – котрий? Думаю… так, скоріш за все думаю… так – він».

Коли на годиннику стукнула п’ята, усі аж підскочили.

Віра спитала:

– Хтось… бажає чаю?

На короткий час залягла тиша. Блор озвався:

– Мені чашечку.

Віра підвелась. Вона промовила:

– Піду приготую. Ви всі можете тут залишатись.

Суддя Ворґрейв м’яко заперечив:

– Гадаю, моя люба юна леді, нам усім хотілося б піти з вами й простежити, як ви його приготуєте.

Віра пильно на них подивилася, потім трохи істерично засміялась.

Вона сказала:

– Звичайно! Вам би хотілося!

П’ятеро людей попрямувало до кухні. Віра зробила чай, та пили його тільки Віра й Блор. Решта троє воліли віскі, відкоркувавши свіжу пляшку й діставши сифон із содовою із забитого ящика.

Суддя пробурмотів із усмішкою рептилії:

– Ми маємо бути дуже обережними…

Вони знову повернулися до зали. У кімнаті було темно, хоча стояло літо. Ломбард клацнув вимикачем, але світло не