Дмитро Михайлович Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

не… І тут небесна сила осяйнула — насамкраю божевілля я вхопився за розумну соломинку.

…Напрочуд погожого жовтневого дня я відправився в одне з віддалених сіл на Поліссі. Розбитою, давно не ремонтованою дорогою вже кілька годин їхав повз соснові і березові ліси, нескошені луки, сині дзеркала ставків та озер. На десятки кілометрів — жодної живої душі. Деінде траплялись села — давно покинуті, забуті. Щось магічне, нерозгадано-потойбічне і водночас захопливе таїлося у навколишніх краєвидах.

Охоплені молодим полум’ям осені простори грали-мінилися на сонці, як кольорова музика. Височезні очерети і трави, випражені і дочиста вибілені літньою спекою, тихо шелестіли на легенькому вітрі, нагадуючи шепіт незрозумілої мови похованих у доісторичних часах загадкових племен. Я їхав обережно, неспіхом, щоб не потовкти машину, і мене не покидало відчуття, ніби я потрапив на дивовижної краси і ніжності континент — забутий всіма континент Печальна Атлантида…

Врешті, оминувши озеро, заїхав у село. На диво, воно виявилося не таким уже й маленьким, а головне — дуже охайним, із добротними будівлями, доглянутими садами і чистими заасфальтованими вулицями. На невеличкому, колись насипаному людськими руками пагорбі стояла дерев’яна церковка, захищена зусібіч юними березами. Я і повернув до неї.

У храмі мене зустрів священик у глибоких літах — худенький, з довгим сивим волоссям, дивовижно ясними і допитливими очима, аскетичним обличчям. Він, цей святий отець, був схожий на давнього пророка-пілігрима, який випадково заблукав у наші часи. Вже на порозі з’явилося відчуття, що панотець давно чекав на мене: був одягнутий у золочені ризи, в руках тримав Євангеліє, а перед олтарем, наче персти святих, сяяло полум’я свічок.

— Слава Йсу.

— Слава Богу навіки!

— Благословіть, панотче, — я схилив у покорі голову.

— Хай Бог благословить, — по-батьківськи тепло відповів священик. — Яка нужда, яка печаль привела тебе у наш Божий дім?

— У мене незвичне прохання.

— Говори, брате, Божий дім відкритий для кожного серця, що прийняло Христа-Спасителя, — розвів руками.

— Якщо можете, відправте заупокійну за душу небіжчиці, — сказав непевно я.

— А як її було в земному житті звати?

— Марія…

— Ким вона була?.. старша?.. молода?.. Хочете ще щось додати? — запитував.

— Ні, панотче. У земному житті вона була просто дівчиною на ім’я Марія. Більше нічого не скажу.

— Тобі, брате, видніше. Гаразд.

Після храму я їхав через село. Несподівано біля одного із найдобротніших будинків машина зупинилася. Пробував завести, але двигун, здавалося, занімів назавше. Я вийшов із кабіни.

— Вам, можливо, потрібна якась поміч, — почув поруч голос.

Із двору вийшов молодий чоловік — років тридцяти, атлетичної статури, з відкритим лицем і сумними блакитними очима. Я подивився на нього й невідомо як збагнув — це той, за кого просила Марія.

— Був би вам вдячний, — чомусь збентежився я.

Тільки-но чоловік підійшов до автомобіля, двигун миттю ожив, машина завелася.

— Дивина та й годі! — вигукнув збуджено молодик.

— Так, — підтвердив я. — У світі ще багато-багато чудес. Але коли б їх не існувало, не знати, як було б і жити, — відповів я.

Далі подякував за бажання допомогти, сів у машину і поїхав.

З того дня тінь Марії більше мене не турбувала.

А ще по якомусь часі з поліської глибинки до мене надійшла вістка, що колишній наречений Марії женився і тепер дуже щасливий у шлюбі.

20

Моє особисте життя, на одміну від кар’єри, складалося не так уже й успішно. Я палко мріяв створити сім’ю, але так і не зміг знайти жінку. Після кохання до Віоланни я вже не мав сили когось полюбити. Навіть якщо жінка й захоплювала, дуже швидко розчаровувався і байдужів. Приреченість залишитися одиноким мене постійно переслідує і лякає.

А нещодавно трапився випадок, від якого ніяк не можу оговтатися.

Після лекції в університеті я зібрався додому. День був напрочуд погідним, умиротвореним, і я вирішив пройтися пішки. В місто ще несміливо, боязко входила весна. По задвірках будинків ще конали рештки брудних снігів, але вже весело і дзвінко перегукувалися птахи. Набубнявілі гілки сакур, магнолій, бачилося, ось-ось вибухнуть і розродяться листочками-первістками. Із гір, що з півночі затискували в обіймах місто, війнуло.

Раптом я відчув надзвичайно щемкий запах ясмину. Цього не могло бути, адже навкруги ще тільки рання провесінь і до цвітіння ясмину далеко. Але я не міг помилитись. Чимдалі пахощі ясмину ставали густішими. І наскільки я зрозумів, неслися вони від автобусної зупинки, до якої я все ближче підходив. Там, де зазвичай студенти гомінким гуртом дочікувалися маршрутки, стояла дівчина у зеленому плащі — білява, із пишним пшеничним волоссям. Її очі незмигно дивилися на мене. Великі, по-дитячому здивовані і довірливі, неймовірно глибокої синяви, вони променились і притягували до себе. І найдивовижніше, дівчина зовнішністю вражаюче нагадувала мені Віоланну. Ні, не просто нагадувала. Я міг заприсягнутися, що переді мною, за десяток кроків, стояла Віоланна. І саме від неї, як колись у графському маєтку Розмарія, пливли хвилі ясминових пахощів. Я кілька секунд вагався, а потім підійшов до неї майже впритул. Дівчина збентежено глянула на мене і завмерла: дивилася пильно у вічі і напружила чоло, ніби згадуючи щось давнє, примарне…

— Дядьку, вам щось треба від мене? — спитала розгублено.

— Вам не здається, що ми колись зустрічалися? — спитав розгублено.

— Кому здається, хай хреститься, — сказала сухо співрозмовниця, — а я впевнена, що у цьому житті наші дороги не перехрещувалися.

— А вас випадково не Віоланною зовуть? — з останньою надією глянув на молоду красуню.

— Вперше чую таке ім’я.

Але тут дівчина враз умовкла, задумалась на мить і стріпонула головою, ніби проганяла з очей миттєве видіння.

— Ану ж, можливо, ви згадаєте. Пам’ятаєте себе у минулому… — почав хапатися я.

— У мене поки що минулого немає, — несподівано різко мовила дівчина. — Минуле, очевидно, є у вас. Але не раджу жити тим минулим. Час не має зворотного відліку.

— Ми зустрілися з проблемами? — почувся м’який, приємний чоловічий голос.

Я обернувся і знову застиг від здивування. Переді мною стояв молодий, інтелігентний, добре вдягнений чоловік. І що ошелешило мене: він вражаюче був схожий на того загадкового незнайомця, якому Віоланна довірила відправити мене з тамтих світів додому: пишне золотисте волосся, витончені риси обличчя, голубі-голубі очі. У всій його постаті відчувалась аристократичність.

— Жодних проблем немає, коханий, — сказала радісно дівчина. — Пан, видно, обізнався і сприйняв мене за свою знайому.

— А можливо, і за свою юність, — усміхнувся добродушно хлопець.

— Мабуть, я справді помилився. Вибачте. У моєму віці це вже не дивина, — сказав якось знічено я. — Ще раз прийміть глибоке вибачення, — вклонився дівчині.

Молода пара вже не звертала на мене