Ванда Трезор - Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор

Зранку мене знову розбудив невгамовний сусідчин півень. Він так репетував, що спати я більше не могла. Поглянула на годинник: була тільки шоста десять! Як же рано! А от спати вже не хотілося. Я згадала вчорашні поцілунки й обійми Максима, наш милий, навіть романтичний вечір, і зітхнула. Відігнала від себе непрохані думки і сльози. Все, вчора було все сказано: Максим має наречену, я маю наречених! Тобто, не наречених іще, а претендентів у наречені. Приїдуть сьогодні.

Я привела себе в порядок, одягнулася у звичайний одяг: джинси й футболку. Чомусь зовсім не хотілося виряджатися, як вчора для Максима. Якщо хтось зацікавиться мною, то хай сприймає такою, якою я є насправді. Звичайною. Вагітною. Вимогливою. 

Адже збиралася дати претендентам у мої чоловіки справді нелегке завдання. А от яке? Я ще, чесно кажучи, не придумала... Буду імпровізувати. І мені хотілося, щоб вони не впоралися! Отак!

Я тихо вийшла у вітальню, глипнула на той агрегат на столі, що став предметом суперечки в перший день нашого з Максимом знайомства, й аж замилувалася ним: як все гарно, ідеально скомпоновано. Я люблю цю “бандуру”, бо вона звела мене з Максимом, і він залишиться в моїх згадках про це дивне й безумне літо, як світлий образ ідеального чоловіка, такого і я хотіла б мати колись.

Я зиркнула в спальню, де Макс ще спав, і хвильку помилувалася й ним. Був схожий на підлітка з закучманою зачіскою і трохи привідкритим ротом.

Так, Марто, все, зупинись! Ми вчора вияснили стосунки й розставили всі крапки над “і”!

Надворі було чудово! Все-таки в селі прекрасно! Вийшов за поріг - і ти вже на природі! Не треба йти чи їхати в парк, як у Києві, а парк чекає тебе ось тут, одразу на ґанку твоєї хати!

Я пройшла до літньої кухні, і раптом побачила невеликого кудлатого пса, що сидів поруч із дверима. Він спав, але почувши мої кроки, підняв голову, поглянув круглими бурштиновими очима. Ми дивилися одне на одного кілька митей.

- Привіт, - сказала я. - Ти Чортополох?

Пес піднявся на лапи. Постояв, а потім підійшов ближче, мляво махнув хвостом, в який вчепилося кілька реп’яхів. Він не виказував жодної агресивності, і я осміліа. В принципі, я не боюся собак, але Максим сказав, що цей трохи здичавілий. Прибіг, напевно, по наших вчорашніх слідах аж до мене до хати. Вчора я так і не побачила біля річки пса, хоча Макс казав, що мигцем його бачив, він ховався у верболозі. А сьогодні, диви-но, вже тут!

- Я можу тебе погодувати, - промовила я, спокійно проходячи повз пса. Собаки відчувають настрій, якщо ти боїшся, це теж знають. Я ж не боялася його, мені було шкода цю тварину, яку також колись кинули, як і мене.

Відкрила літню кухню й увійшла досередини.

- Заходь, тут є ще вчорашні пиріжки. Правда, з варенням. Тобі можуть не сподобатися. Але іншої їжі не маю. Треба сходити в магазин і купити ковбаси. А ще краще було б собачого корму. Тобі він точно сподобається…

Я розмовляла з собакою, а він став на порозі, слухав уважно, навіть одне вухо підняв, але до літньої кухні не заходив, був обережним.

- Ось і пиріжки, - промовила я, дістаючи їх із пакета. - Один тобі, а другий мені. А Макса, коли прокинеться, пошлемо в магазин за ковбасою. Я не піду туди, там Джульєтта…

Я вийшла надвір і поклала пиріжок на поріг, сама сіла на лавку й почала їсти свій.

Пес понюхав пригощення, а потім раптово й миттєво заковтнув його. Глянув знову на мене. Хвіст заметелявся активніше.

- Ого! Ти голодний! Але, на жаль, не маю чим пригостити. Треба щось приготувати, тоді й тобі перепаде...

Пес сів на землю й слухав, що я йому кажу. Розумний. Але ім'я Чортополох мені не подобалося.

- Так, треба тобі придумати нове ім'я. Або згадати твоє старе. Як тебе було звати в минулому житті? Полкан? Мабуть, ні, це кличка для великих собак. Тузик? Теж, напевно, ні. Це якийсь простий собачка, а ти, як я бачу, породистий…

Пес і справді був схожим на фокстер'єра, білий з коричневими та чорними плямами. Але зараз він був брудний і весь закудланий та сірий, а не білий. Борода, яку мають фокстер'єри, вся аж сіра й обвисла брудними бурульками.

- Тобі покупатися треба, - сказала я строго. - Але ж ти не дасися, я знаю. Та й утечеш, напевно. Ти просто прибіг поглянути на мою хату? І випросити їжі?

Я говорила, а пес слухав, мовчав, інколи поводив вухами і схиляв голову в різні боки.

- Давай домовимося так: якщо ти згоден залишитися тут, у мене, стати мом псом, то я тебе покупаю. Але ти повинен потерпіти. І я придумаю тобі ім'я! Ну як, згоден? А тоді разом підемо до магазину по ковбасу. Він поки зачинений, о дев'ятій наче відчиняється. До дідька Джульєтту! Не буду ж я боятися її все життя?! А в магазин все одно ходити треба! То як, будеш купатися?

Пес знову схилив голову вбік.

Я вирішила, що це знак згоди і піднялася з лавки, пішла до криниці й почала набирати воду: пса й справді не завадило б помити. Якщо, звичайно, він залишиться. Я знала, що фокстер'єри дуже розумні собаки. І не сумнівалася, що він все чудово зрозумів.

Налила води у велику балію, яку знайшла у хлівчику, і покликала собаку.

- Іди. Або сам купайся, або я тобі допоможу, - я поплескала по воді долонею.