Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— По-перше, ти сидиш в печері. Сам. Один, — невидима жінка з її голосом виділяла кожне слово. — По-друге, з тобою скоріше за все працює той малий, який викрав мою флягу. По-третє потрібно чи досить?

Він зіскочив з каменю й попростував до Арніки. Нависнув над нею, прискіпливо окинув оком.

— Досить, — сухо наказав він.

Слова завмерли в горлі. Близькість з незнайомим чоловіком, в якого сам Диявол знає що в голові, сковувала її, ціпила рухи страхом й затикала рота обпікаючим холодним кляпом. Так, ніби хтось намагався підпалити кисень у крові. Арніка ніколи не чула про подібні чари. Якби вони й були на Континенті, то Конклав мав би заборонити їх використання. Вони були надто небезпечними.

— Дійсно чарівниця, — підсумував незнайомець, обійшовши її з-за спини. — Але ти мене зовсім не знаєш.

— Ні, не знаю, — погодилась Арніка. — Та можу дізнатись. Чи не так?

— Віал, — він простягнув відкриту долоню. В печері було холодно, але рука Віала опікала жаром. Він не міг пробути тут багато часу. Та коли бігла, Арніка не бачила нікого. Слідів теж. А іншого входу не видно.

— Арніка.

— Чудове ім’я, Арніко, — в тусклому світлі, що доходило ззовні, блиснув ряд дрібних зубів з виступаючими як у калана нижніми іклами. — Так що ти забула в моїй печері?

Він все ще тримав її за руку. Арніка вигнула брову й кинула:

— То ти тепер печери привласнюєш? Фляг мало чи комплекс Бога замучив?

Віал відпустив її пальці й мовчки попростував назад до каменю. Чорний, шитий сріблом каптан тріпотів у нього за спиною. Він сперся руками й з кректанням заліз. В голові клацнуло.

— То ти правда не бачив хлопчину? Малий такий, босий і в зелених штанях. Він вкрав мою флягу.

— Не знаю ніякого хлопчика, — знизав плечами Віал, склавши долоні дашком й уперши на них підборіддя.

— Точно? — не повірила Арніка. — Я просто бачила…

— Нічого ти бачити не могла, — він різко перебив її. Очі свіркнули чорним полум’ям.

— Але…

Віал жестом наказав замовкнути. Хвилину він мовчав і сам, розгойдуючись на камені. А коли заговорив, то голос низьким гулкою луною розносився залою.

— Може розповіси щось менш схоже на казку? Нащо ти прийшла сюди? Поклонятися? Чи, можливо, наслухалась вигадок про те, що ця печера дарує могутність? Що?

— Нічого, — Арніка отетеріло відступила на крок. Безумні чорні очі блищали у темноті. Спиною пробіг морозець. «Чоловіче, ти точно ніде головою не гепався й гномові настійки на чорному ринку не брав?»

— Не вірю!

Віал зістрибнув на ноги й кинувся вперед. Арніка встигла лише моргнути, як її за горло притиснули до стіни. Дихання знов перекрило. Та цього разу не чарами. Відчуття чужої гарячої руки відкинуло дівчину на кілька днів назад. В прохід за таверною, де вона ледь не стала десертом для кількох новообернених. Тоді їм допоміг Антаїр. А зараз поруч не могло бути нікого. Вона відійшла далеко в ліс. Арніка постаралась розслабитися й призвати чари. Але щось блокувало її. Чари збиралися в ній, текли венами, збиралися в пучки на кінчиках пальців й гаснули, варто було їм лише зіскочити зі шкіри. Чари Арніки в цьому місці, повному води настільки, наскільки це можливо, не діяли. Вона була безсилою перед діями Віала.

— Ви, люди, завжди брешете! — Віал ледь не кричав їй в лице. Його голос тараном бив у вуха. Злість, яка була в ньому, змушувала стискатися від страху. Гарячі пальці нагрівалися. Ще трохи й вони залишать довгасті опіка на місці синців, що вже точно мали наливатися на її тонкій шкірі. — Почути правду від вас те ж саме, що виграти в гру богів — нереально!

Його пальці стиснулись. «От і все, Арніко, твоя пригода дійшла до свого логічного завершення. Вітаю, не потрібно нікуди їхати. Просто розслабся й отримай свободу. Дозволь цьому статися. Навіть прокляття чи кару, чи що воно таке, задіювати не довелося.»

Перед обличчям спалахнуло заплакане обличчя бабусі. Як вона, утративши доньку, буде плакати за єдиною онукою? В очах вже танцювали червоні плями. Арніка зібрала останні й видавила посмішку, дивлячись в безмежну чорноту.

Мить і щось в ньому перемінилось. Хватка ослабла й рука, мазнувши по шиї, безвільно повиснула вздовж тулуба. Голова опустилась, а плечі затремтіли. Арніка впала на землю жадібно ковтаючи повітря й жмучись подалі. Щоками котились гарячі сльози.

“Вибирайся звідси, поки жива!” — кричала підсвідомість. І Арніка була з нею цілком згодна. Та вона не могла навіть підвестися: печера несамовито вертілась й розпливалась перед очима.

— Вибач, — розгублено прошепотів він й присів навшпиньки. — Я… Не знаю, що на мене найшло. Уже кілька десятикружжь не бачив людей і тут… Я не хотів, — він протягнув руку, долонею доверху. Арніка відсахнулась. — Ти боїшся. Звісно, ти мене боїшся.

Він підвівся й відійшов на кілька кроків. Бліде обличчя скривила гримаса. Хворий. Він точно був хворий!

— Не бійся, я зла не зчиню. Більше, — нетвердим голосом завірив Віал. — Хочеш покажу дещо?

Арніка лише сиділа й мовчки лупала очима не в силах поворухнутися. «Яке показати щось? У тебе зовсім клепку сирість висмоктала?» Її почало трусити.

— Арніко, — наче скрізь туман почула вона голос Індгарта. — Арніко. Арніко! — він ставав все голоснішим, так, ніби ельф наближався.

Вона обернулась, але погляд наткнувся на стіну. За спиною у Віала теж було пусто. В печері стояла гнітюща тиша. Лише крапання води й тонкі підвивання вітру, що закручувався в проході, відбивались луною від вогких стін.

— Тебе ждуть, — сказав Віал. — Іди. Ще зустрінемось, — він усміхнувся й дівчина відкрила очі.

Над нею нависало перелякане обличчя друга. Поруч сидів Антаїр. Обоє скуйовджені, ніби тільки встали. Все-таки заснув. «От тобі й благородний вампір, чергувати він визвався. Тьху!» На небі ледь помітний висів серпанок Місяця.

— Ти кричала, — схвильовано сказав Індгарт, вдивляючись їй в очі.