Джулія Кемерон - Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості

Генрі Міллер

«Звіти про проблеми флори і фауни», — так я колись називала довгі і невпорядковані листи від моєї бабусі. «Уже розпускаються квіти форзиції, а сьогодні вранці я вперше побачила вільшанку... Троянди все ще тримаються, навіть у таку спеку... Сумах уже добряче виріс, а той маленький клен біля поштової скриньки... Мій різдвяний кактус уже от-от...»

Я слідкувала за бабусиним життям, немов за домашнім відео: декілька кадрів цього, декілька того, усе поєднано між собою за зовсім незрозумілими для мене критеріями. «Дідусеві усе більше дошкуляє кашель... Здається, малючка Шетланд приведе на світ лоша раніше, ніж очікувалося... Джоен знову повернулася в лікарню... Ми назвали нового боксера Тріксі, і їй подобається спати на моїй кактусовій клумбі, уявляєш?»

Я уявляла. Читаючи її листи, це було нескладно. Життя, побачене крізь бабусині очі, було низкою маленьких дивовиж: дикий лілійник під тополями у червні; прудка ящірка, яка прошмигнула під сірий камінь біля річки, яким бабуся так захоплювалася через те, що він був мовби оббитий атласом. Її листи числили пори року і роки її життя. Вона дожила до вісімдесяти років, і листи надходили до останніх днів її життя. Бабусина смерть була така ж непередбачена, як і її кактус: сьогодні ще є, а завтра вже нема. По собі вона залишила листи і чоловіка, з яким прожила шістдесят два роки. Її чоловік, мій дідусь Дедді Говард, елегантний шалапут з усмішкою гравця в азартні ігри і без крихти удачі на його боці, періодично заробляв і втрачав цілі гори грошей, аж поки якось не втратив усе безповоротно. Він пропивав гроші, програвав їх в азартні ігри, витрачав їх так само легко, як вона кидала голубам хлібні крихти. Він марнував усі безмежні можливості життя так само безоглядно, як вона насолоджувалася маленькими можливостями. «Той чоловік», — говорила про нього моя мама.

Бабуся жила з тим чоловіком в одному із іспанських будинків з черепичними дахами, у крихітному будиночку на схилі гори, у квартирі з вузькими довгими кімнатами, усі вікна якої виходили на одну сторону, і врешті-решт у абияк збудованому будинку серед таких же стандартних домівок. «Не уявляю, як вона це терпить», — говорила мама, коли злилася на дідуся через його чергову аферу. Мабуть, вона хотіла сказати: «Чому бабуся це терпить?».

Насправді ми всі знали, як вона це терпіла. Вона занурилася у потік життя і завжди була уважною навіть до найменших дрібниць.

Бабуся померла раніше, ніж я встигла засвоїти урок, зашифрований у її листах: щоб вижити, потрібно завжди бути при здоровому глузді, а щоб залишатися при здоровому глузді, потрібно бути до всього уважним. У її листах йшлося про те, що дідусю усе більше дошкуляє кашель, ми втратили будинок, нема ні грошей, ні роботи, але вже розпустилися квіти форзиції, ящірка знайшла собі теплу місцину на сонці, а троянди тримаються попри спеку.

Бабуся засвоїла те, що її навчило важке життя: неважливо, успіх вас спіткав чи невдача, тому що все одно не це визначає якість життя. Насправді якість життя завжди пропорційна здатності радіти. А здатність радіти — це дар звертати увагу на все довкола.

Того року, коли тривала і щаслива любов письменниці Мей Сартон невблаганно покидала її життя, вона почала вести «Щоденник самотності». У цьому щоденнику вона описала, як одного разу повернулася додому після особливо болісних вихідних, проведених з коханою людиною. Увійшовши у порожній будинок, пише Мей Сартон, «я зупинилася біля порогу у кабінет, бо помітила сонячний промінчик, який так освітлював хризантему, що та раптом засяяла, наче прожектор — темно-червоні пелюстки і жовте осердя... Я розглядала квітку, і мені у жили немов переливалося осіннє світло».

Мей Сартон невипадково використовує тут слово «переливалося». Втрата коханого глибоко її зранила, а з її реакції на ту хризантему і з уважності до деталей розпочалося її зцілення.

Зцілення — завжди нагорода за уважність. Це зцілення може початися з тамування болю, який є результатом утрати коханої людини, хвороби дитини, розбитої мрії. Але врешті-решт тамується той біль, який породжує усі інші страждання: біль того, що всі ми, як писав Рільке, «невимовно самотні». А увага — це передовсім мистецтво з’єднання. Усвідомлення цього прийшло до мене так само, як і усвідомлення безлічі інших речей — цілком випадково.

Коли мій перший шлюб розбився ущент, я переїхала у віддалений будиночок на Голлівудських пагорбах. Мій план був простий — пережити втрату наодинці. Нікого не бачити і не показуватися нікому на очі, аж поки найгостріший біль не вщухне. Я збиралася ходити на довгі прогулянки на самоті і страждати. Урешті я таки ходила на ці прогулянки, проте вони минали дещо не так, як планувалося.

Минувши два завитки дороги, яка вела вгору від мого будинку, я натрапила на сіру смугасту кішку. Вона жила у яскраво-блакитному будинку разом з величезною вівчаркою, до якої зовсім не мала приязні. Я мимоволі дізналася про все це вже через тиждень прогулянок. Ми спочатку коротко одна до одної навідувалися, я і кішка, а потім почали вести довгі бесіди про те, що об’єднувало нас, самотніх жінок.

Та мить, коли займенник «Я» стає дієсловом і є спалахом творчості — саме тоді гра і робота зливаються в одне ціле.

Стівен Нахмановіч

Ми обоє захоплювалися екстравагантною палевою трояндою, яка обплітала сусідський паркан. Нам обом подобалося розглядати бузкову флотилію