Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

— Що тобі треба, Устина? — зі злістю вигукнула подруга, підійшовши до дівчини. Вона подивилася на неї своїми очима, які ніби метали блискавки, та враз спинилась. — Пішли, Діан.

Кивнувши, я пішла вперед, але чиясь рука перехопила мій лікоть, тягнучи вперед, через що лічені торби попадали на твердий асфальт. Позаду залунав сміх, а я перевела погляд на спітнілу Надю, яка не могла нічого сказати. Вона кинулась до торб, але її шлях перегородила Устина.

— Яка хале-е-епа! — насміхаючись, вигукнула дівчина. Але в цю мить трапилось те, чого не очікував ніхто. Прохолодна рідина полилася по її довгому пофарбованому волоссю. Надя, підвівшись, поглянула на серйозну мене, яка тримала пляшку газованої води. Поклавши її назад до торби, я допомогла встати Надії, а потім ми зібрали торби та рушили вперед, залишаючи позаду зніяковілу від неочікуваності Устину.

— А..а…, — вона дивилась, як ми зникали за деревами, а потім поглянула на мокре від рідини волосся. — Чого стоїш?! — загорлала до водія. — Ти це так просто полишиш?!

— Я просто водій, ви ж самі казали, — із захованою усмішкою, відповів чоловік.

— Арх! Ненавиджу! — від люті вигукнула дівчина, але ми вже не зважали на неї. З урахуванням водія, звісно.

— В тебе, схоже, якийсь особливий метод поливати усіх водою, — засміялася Надя.

— Агась, а як ти мене з пляшки? — я скептично поглянула на цімборашку, але враз голосно зареготала, розуміючи всю ситуацію.

Сонце потроху заходило за горизонт, даруючи нам легке помаранчеве сяйво. Листя дерев змінювало свій колір, а легка прохолода огортала тіло, викликаючи сироти. Я ще дужче закуталась в тоненьку кофтинку, та це не сильно допомогло. Лише думка про гарячу каву дарувала мені неабиякий спокій.

Неочікувано Надя вигукнула:

— Ой! Я зовсім забула забрати дещо з пошти від батька! Якщо зараз побіжу, то обов'язково встигну! — цімборашка сумно подивилася на мене.

— Добре, я сама донесу речі до гуртожитку! — відповіла я, поглянувши вгору на помаранчеве від сонця небо. Цікаво, як там мої рідні зараз? Чи все добре? І чи слухаються братики мамцю?

— Дякую! — гукнула наостанок Надя, зникнувши вдалечині.

Продовження дороги я йшла доволі повільно, бо тягнути лічені пакети виявилось напрочуд важко. Холод все більше огортав моє тіло, а в купі одягу не було нічого крім літнього, на диво, одягу. Якби ж то хтось запропонував гарячий кавіль! Я б віддала все на світі заради цього дивного напою.

Позаду хтось зашурхотів. Я почула тяжкі кроки, що наближалися до мене. Пришвидшившись, подибала до парку, але двоє незнайомців не відставали. Вже думала кричати, та несподівано хтось затулив рукою рота, а інший забрав пакети.

Очі наливались сльозами. Я споглядала, як невідомий мені чолов'яга діставав різний одяг з сумок та з люттю кидав його на землю, переводячи погляд на мене. З кожною невдачею він ставав все злішим.

— Трясця! В цієї дівки нічого окрім цього шмаття немає! — з докором сказав невідомий.

Той, хто тримав мене лише закотив очі, демонструючи свою незацікавленість справою. Він був міцнішим, але чомусь я думала, що худорлявий має головнішу роль. Від сильного віяло перегаром, і від цього я ще дужче наморщилась.

— Яка гидота, — тихо прошепотіла до себе, хоч як важко це було зробити, маючи на увазі, що мій рот прикривали долонею.

— Що ти сказала?! — з люттю перепитав дебелий, через що опустив руку.

Я скористалась можливістю. Відбігши трохи далі, закричала з усією силою, як вчив мене батько перед від'їздом до іншого міста.

— Допоможіть! Грабують! НА ДОПОМОГУ!!! — дебелий швидко підбіг до мене та хотів схопити, але тут хтось вдарив його у живіт, поваливши на землю. Натомість худорлявий дістав ніж. Я це помітила та хотіла сказати, але дебелий встиг встати та знов, затуливши мені рукою рота, почав тікати. Зі мною. У вечірньому сяйві я майже не бачила обличчя свого спасителя, але коли відвернулась, то почула хрипкий крик.

Ні! Я не маю так просто чекати та стояти тут. Батько не для того вчив мене, аби байдики била!

Зібравши свої сили, голосно закричала та вдарила ногою в дебелого, через що той аж заскавучав. Поцілилась, схоже, в живіт. Або ж трохи нижче, але в будь-якому випадку вийшло непогано. Узявши один з пакетів, що опинився під ногами, вдарила здорованя по голові, а потім ще раз. Через що той почав тікати, розмахуючи руками. Невдовзі він зник серед тіней будинків.

Мій спаситель також добряче розправився з худорлявим. На жаль, я не бачила цієї битви, але коли чоловік з гулом тікав, помітила краплі крові на сірому асфальті.

Сонячне сяйво огорнуло невідому постать, і краєм ока я помітила кров на щоці хлопця. Він продовжував стояти, дивлячись на мене, а потім прошепотів трохи хрипким голосом, через що я одразу його впізнала.

— Може, досить так стояти? Якщо в тебе є пластир, я б був дуже радим…, — Давид поглянув на мене трохи зніченим поглядом. Я й сама не очікувала, що саме він прийде на допомогу. Але так, на диво, й сталося. — Ти трохи тремтиш. Не завадило б нам й кави попити, чи не так? — ледь помітно посміхнувшись, додав парубок.

Я продовжувала стояти, кліпаючи очима. Та помітивши ще більш знічений погляд Давида, відповіла:

— Так, звісно.

Тож незабаром ми вмостилися на одній з сусідніх лавок та пригорнувши до себе напої почали розмову, яка була, на диво, приємною. Просто сиділи на лавці, споглядаючи сонце, що вже майже заходило за горизонт. Двоє студентів з невдало вибраним проєктом: я, яка обробляла поріз Загороднього на щоці та, звісно, сам Давид, що попивав кавіль, проводжаючи останні промені сонця за обрій.

Пояснення слів:

Кавіль – кава;

Бавитися – гратися;

Потупцяли – пішли;

Цімборашка – подруга.

Пика – обличчя;

Макітра – голова.